4.2.

— Затримка. Але тест ще не зробила, — відповідаю я.

— Їдьмо до мене. Там зробиш.

— Чому це до тебе?

— До мене ближче.

— Я їду додому. Хочеш — їдь зі мною.

Орест бурмоче щось нерозбірливе собі під ніс, але слухняно чекає, доки я зберуся. Ми їдемо в його авто у цілковитому мовчанні. Коли виходимо під моїм під’їздом, він запитує:

— А ти хоч маєш тест? Ну, якщо що… Кхм. Я купив про всяк випадок.

Мені чомусь стає з нього смішно, і в будинок ми заходимо під мій регіт.

— Чому ти смієшся? Що я такого сказав?

— Нічого. Не зважай. Ви чоловіки, коли припече, буваєте дуже… милими. Здається, тобі дуже припекло зі спадкоємцем.

— Мені не припекло! Просто я маю змогу дати дитині гідне життя. Зрештою, мені справді буде кому передати свої гроші, свою справу…

— Якщо ця справа стане твоєю.

— Стане. А як ні — буде інша справа.

— Ти зараз говориш про дитину як про бізнес-проєкт чи вигідне капіталовкладення.

Орест зітхає і хитає головою. Дихає гучно, сопе у дві ніздрі, але нічого не каже. Як же мене завжди дратувала ця його звичка! От краще б уже накричав, виговорився, сказав усе, що думає, але ж ні — відмовчується.

Ми заходимо у квартиру. Він допомагає мені зняти пальто і запитує раптом:

— Ти чому трусишся? Холодно?.. Може, в тебе температура? — і кладе мені руку на чоло.

А я справді тремчу. Мене тіпає як у лихоманці. От тільки проблема не в градусах.

— Все добре, — кажу і приймаю його руку. — Я просто трохи хвилююся.

— Трохи? — перепитує Орест з недовірою. У його погляді — співчуття, але не нав’язливе, не стільки жалість, як м’яке розуміння. Він говорить тихо: — Все буде добре. Просто зроби це. Якщо у нас не вийшло — нічого страшного. Завжди можна спробувати ще.

Мені від його слів легшає. Страх не проходить зовсім, але тепер принаймні я знаю, що не побачу докору в погляді Ореста, якщо вагітність не вдалась.

Якщо бути чесною, я й так знала, що він мені не докорить. Ось, мабуть, головна причина, чому я погодилась стати мамою його дитини. Правда в тому, що я ніколи не боялася його осуду, докорів, розчарування. Орест завжди сприймав мене такою, якою я була. Мене з усіма дивацтвами, тарганами, недоліками. Жодного разу, жодного бісового разу, я не почула від нього зауважень, що щось зробила неправильно. Навіть тоді, коли справді робила неправильно!

Перед дверима ванної кімнати я озираюсь, ще раз ловлю його погляд. У горлі застрягає клубок. Я пробую усміхнутись і швидко ховаюся за дверима. Стискаю тест у руці міцно, аж до хрускоту пальців.

— Все буде добре, — повторюю собі слова колишнього чоловіка.

А тоді роблю нарешті те, що слід.

Коли все готово, відкладаю тест на раковину. Треба зачекати. Результат може з’явитися в лічені секунди, але все одно відвертаюсь, вичікую хвилину чи дві.

— Ліно? — чую з-за дверей. — Все гаразд?

— Не знаю, — бурмочу.

Я вже не думала, що коли-небудь так потребуватиму його підтримки, але зараз ця мить настала. Тому хапаю тест, не глянувши, й вистрибую з ванної. Двері об щось вдаряються.

— Ой! — Орест чухає чоло. — Ну що там?

— Не знаю. Подивись ти. Бо я… — Я простягаю йому тест і замружуюсь.

Він бере з моїх рук паличку, і я смикаюсь, почувши полегшене:

— Ліно! Господи, Ліно! Дякую!

Мої ноги відриваються від землі. Зойкаю, розплющую очі й спираюсь на плечі свого колишнього чоловіка. Він підняв мене, тримає за стегна і крутить прямо посеред коридору.

— У нас вийшло?

— Якщо дві смужки не брешуть, то вийшло, — Орест опускає мене на підлогу й усміхається, віддає тест: — Ходімо. Сядь краще. Може, тобі води? Ти зблідла.

— Все гаразд. Просто не треба було мене крутити.

Я дивлюся на дві смужки й не можу повірити очам. Я вагітна! Я стану мамою! У нас вийшло ось так просто, з першого разу, після п’яти років порізно і після двох розмов. Ще три тижні тому я не знала, що зі мною буде сьогодні, а зараз моє життя розплановане на дев’ять місяців вперед. Орест з’явився у моєму житті знову, перевернув усе з ніг на голову і подарував диво. Я стану мамою!

— Гей, ти чого… — Він нахиляється, бере моє лице в долоні, і побачивши, що я хлюпаю носом, гладить по щоках. — Ну, все ж добре. Ми зробили це. Ліно… Ти молодець, не плач. Ти будеш найкращою у світі мамою.

Крізь пелену сліз я зазираю йому у вічі. На секунду мені здається, наче не було цих п’яти років розлуки. Наче переді мною він, мій коханий чоловік, з яким я так мріяла народити дитину, й ось в нас нарешті вийшло, тепер ми будемо щасливими батьками, будемо разом ростити свою малечу, будемо… гризтися. Марево розсіюється, бо я раптом згадую, як він порадів, коли сім років тому я показала йому тест з однією смужкою. В які ж жорстокі ігри іноді грає доля!

— А ти щось відчуваєш? — допитується Орест. — По собі. Маю на увазі, твоє тіло ще ніяк не сигналізує про вагітність?

Я замислююсь на хвильку, а тоді повільно мотаю головою.

— Ще рано. У деяких жінок груди наливаються, важчають одразу, але в мене наче нічого…

— Гм… Дай спробую, — Орест нахабно кладе обидві свої лапи на мої груди й, нічого не соромлячись, бере і мне їх.

— Що ти витво…

Я вже починаю обурюватись, але змовкаю на півслові — він піднімає на мене погляд, дивиться зі смішинками в очах.

— Придурок, — бурмочу, але й сама починаю сміятися. — Я в бюстгальтері з кісточками, взагалі-то. Ти нічого не відчуєш.

— Чому ж… Я дуже навіть відчуваю. Не в бюстгальтері, щоправда, а в своїх штанах…

Мене розбирає сміх, щоками ще котяться сльози радості, а Орест раптом серйознішає. Він забирає свої руки з моїх грудей і присідає. У мене перехоплює подих, коли бачу, як мій колишній чоловік стає переді мною на коліна, піднімає край светра й обережно кладе руку на мій живіт.

— Ти там, так? — шепоче. — Ми дуже раді, що ти там. Ми будемо дуже-дуже тебе чекати.

Ми.  

Я сміюсь і плачу водночас. Невже це він, мій Орест? Не мій Орест.