3.2.

Ліна. Тепер

Я хотіла сказати йому, що це міф, що нічим подушка під сідницями не допомагає. Але саме в цей момент, коли він підкладав подушку, сльози завадили мені дихати й говорити.

Минулого п'ятничного вечора, коли Орест пішов, я хотіла кинутись до мінібару і вихлебтати половину пляшки коньяку, яка в мене стоїть бозна-скільки років. Стрималась тільки тому, що уявила: прямо зараз в мені зароджується нове життя, якому алкоголь не на користь. Та біль не пройшов. Мене зсередини розривали почуття, яким не могла дати назви.

Я так хотіла показати йому, що він мені байдужий, так хотіла довести, що мене нітрохи не торкає те, що відбувається... Так хотіла, що поводилась як ідіотка і белькотіла казна-що.

Я замружуюсь і прикладаюсь головою до свого робочого столу.

— Ти жалюгідна, Ліно, яка ж ти жалюгідна, — простогнала я до себе.

Самотня. Нікому не потрібна. Без хлопця, нареченого чи чоловіка. Навіть немає від кого зачати дитину, що аж доводиться приставати на дурну пропозицію колишнього.

Я згадую, як він мене торкався й цілував, а серце знову боляче стискається. Це нестерпно. Нестерпно терпіти таку ніжність і знати, що вона — більше не прояв почуттів, а необхідність для зачаття нового життя.

Цікаво, вдалось цьому життю в мені зародитися чи ні?

Я кладу руку на живіт і зітхаю.

Не знаю, скільки б я ще займалась самобичуванням, якби не дзвінок. Дивлюсь на екран і прочищаю горло, щоб мама не запідозрила з мого голосу, що щось трапилось.

— Привіт, мамо!

— Лінусю, привіт! Ти на роботі?

— Так, але вже зараз йтиму додому.

— А, я не відволікаю. Тільки на два слова. Ти на Різдво приїдеш?

— Мамо. — Я закочую очі під лоба й дивлюся на календарик, що стоїть на моєму столі. — Сьогодні лише перше грудня, до Різдва майже місяць.

— Мені все одно треба знати вже, щоб замовити у Степанівни свіже м'ясо. У неї перед Різдвом все розбирають!

— Нічого страшного, якщо на мене м'яса не вистачить.

— Ай, ну тебе. То будеш? Сама чи з кимось?

Я вже хочу твердо випалити слово “сама”, але так і сиджу з розтуленим ротом.

— Не знаю, чи сама, — і знову кладу руку на живіт.

Мама у слухавці видає незрозумілий вигук — слів не розібрати, але тріумфування відчувається.

— У тебе хтось з'явився?

— Не зовсім, — я відповідаю ухильно.

Раптом розумію: а ось про це ми з Орестом не домовились. Як ми пояснимо все рідним?

Мама захоплено говорить про те, що чекає мене не саму і що вже біжить замовляти свіжину до свята. Ми прощаємось, але я й далі сиджу зі смартфоном у руці, все обмірковуючи.

Вже збираюся написати Оресту, коли телефон озивається дзвінком від нього. Як відчув.

— Як ти? Ще не знаєш, чи не вагітна? — кидається з запитаннями він зопалу. 

— Минув тільки тиждень. Я ж сказала, що зателефоную, коли знатиму. Ще надто рано!

— Я подумав, ну раптом вже знаєш, — цідить крізь зуби мій колишній чоловік і різко змінює тон на поблажливіший: — Тобі щось треба? Якась допомога?

— Поки що ні. — Я зітхаю. — Слухай… А що ми скажемо моїй мамі? І тату, і твоїй мамі, і твоєму дядьку й тітці… Як ми пояснимо оце все?

— Так і скажемо: вирішили народити дитину, — впевнено заявляє він.

— От просто зустрілися за п'ять років після розлучення — і нумо народжувати, так, по-твоєму?

— Не злись, тобі не можна хвилюватись. Послухай… Може, обговоримо це, коли точно знатимемо, що ти вагітна?

Він має рацію, беззмістовно обговорювати те, що може й не трапитись. Але я вже заведена від його дурного формулювання. Тому розриваю дзвінок, кинувши наостанок:

— Добре. Я зателефоную.

Клієнток на сьогодні в мене не залишилось. Але в кабінеті іншої працівниці мого косметологічного центру ще хтось є. Я дивлюся на рецепції свій графік на понеділок, залишаю кілька робочих завдань адміністраторці й виходжу на вулицю.

Там — уже справжнє зимове королівство. Цьогоріч зима прийшла рано. Подекуди лежать кучугури, та й прямо зараз великий лапатий сніг падає на асфальт, моє пальто, коробки, які стоять попід стінами. О, схоже, сусіднє приміщення нарешті орендували.

Я роблю кілька кроків до широко відчинених дверей, і прямо з них на мене вилітає високий незнайомець. На його темному волоссі теж напіврозталі сніжинки. 

— Ой, вибачте, я вас мало не збив з ніг!

Він широко усміхається, і в мене на секунду відбирає дар мови.

— Нічого. Це я сама винна. А ви орендували це приміщення?.. Я ваша сусідка. Власниця оцього косметологічного центру.

— О. Дуже приємно. Мене звати Мар'ян, тут буде мій стоматологічний кабінет.

— Одразу видно, що ви стоматолог, — ляпаю я, перш ніж подумати.

— Справді? Як це помітно?

— У вас така сліпуча усмішка!

Він завмирає з розтуленим ротом, і я відчуваю, що мене кидає в жар. Замружуюсь і чую:

— Дякую за комплімент! Приємно чути компліменти від такої привабливої дівчини.

— Ой, що ви. Вибачте. Просто до вас тут був кабінет масажиста-реабілітолога, у нього були отакенні м'язи. Чоловіків-лікарів легко впізнати. Я сама лікарка за освітою, тому знаю, скільки красунчиків вчиться на медичному. Не те щоб тільки на медичному. Я проти бодішеймінгу чоловіків, просто навпроти — старенький пивний бар, і там переважно відвідувачі з отакими пузцями, а тут завжди красиві лікарі… І от. Вибачте.

Боже, що я верзу… Мені слід прямо тут провалитись під землю.

Мій новий о-боже-який-вродливий сусід дивиться на мене своїми бездонними блакитними очима й далі осліплює усмішкою.

— Що ж, тепер я знаю все про цей район. Дякую за короткий екскурс, але… Здається, ви не назвали свого імені.

— Ліна.

— Ліна, — повторює він. — Дуже приємно.

— Навзаєм.

Довгі кілька секунд ми просто витріщаємось одне на одного, доки я не здогадуюсь, що нарешті слід відвести погляд.

— Що ж. Гм… А коли відкриття? — запитую, щоб перервати незручну мовчанку.

— Наступного тижня.