2.2.

— А довідки не дивитимешся? — Я простягаю їй теку з результатами аналізів і обстежень. — Там у мене все добре, але можеш переглянути сама.

Ліна бере теку, але зазирає в неї лише одним оком. Киває і кладе на журнальний столик.

— Дякую. Все гаразд.

— Тоді ходімо у спальню?

Мені дивно долати з нею ці кілька метрів. Дивно опинитися в нашій подружній спальні. Дивно бачити ліжко, на якому ми колись кохалися довго й ненаситно.

— Ліжко також те саме.

— Так, — підтверджує вона. — Лише матрац замінила.

Ми знову стоїмо навпроти. Між нами не більше кроку. Моя колишня дружина перебирає пальці, заправляє волосся за вухо, потирає передпліччя. Я надто добре знаю, що це означає. Вона хвилюється. 

— Ліно. Це я. Це ж я.

Я підношу руку, торкаюся її светра. Навіть не помітив, як вона його розстебнула. Чіпляюся пальцями за лацкан, відводжу вбік ледь-ледь, оголюючи її спокусливі ключиці.

— Дозволиш?

— Так, звісно. Але я… Я можу й сама. — Ліна замружує очі. — Господи, як же незручно.

— Ти так не червоніла навіть у свій перший раз.

— Я не знаю, як поводитись. Це дивно. Через стільки років. — Вона збентежена, спантеличена, налякана. — Знаєш, у мене… Моє тіло змінилося. Я ходжу на фітнес, але ось тут на боках назбиралося трохи целюліту.

— Ліно…

— А ще моя шкіра не така пружна, як раніше. І зморшки ось тут…

— Ліно.

— Я це все до того, що якщо тобі буде неприємно, то… потерпи.

— Припини.

Не хочу більше цього слухати, кладу руку на її талію, смикаю на себе. З несподіванки Ліна втрачає рівновагу, чіпляється за мій светр, притуляється до мене всім тілом. Я опускаю другу руку на її сідниці, притягую щільніше до свого паху.

— О! — Вона дивиться на мене великими очима. — Ти вже. Так швидко.

— У мене тиждень не було сексу.

Насправді сексу не було майже три тижні, бо Сніжана їздила в Херсон до батьків. Але справа в іншому. Річ у тім, що нічого не змінилося: я побачив клапоть Ліниної голої шкіри і завівся. Наче мені знову дев'ятнадцять, а попереду наша перша ніч.

— Ну, це добре. Тоді… не знаю… Можемо одразу на ліжко. Найкраще для зачаття — в місіонерській…

Я не витримую, нахиляюся, затикаю їй рота. Вона навіть робить кволий рух назустріч, але раптом впирається мені в груди долонями, відштовхує.

— Що ти робиш? — сичить, відхилившись. Очима метає іскри. — Я думала, ми обійдемось без цього. Зробимо все швидко й механічно.

Я не вірю тому, що чую. Серйозно?!

— Без поцілунків і пестощів? Ти хочеш, щоб я не підготував тебе і зробив боляче?

— Я купила лубрикант.

— Ну… Мене тішить, що купила спеціально для сьогодні. Значить, ні з ким останнім часом його не використовувала, але…

— І чому тебе це тішить? Радий, що в мене не складається особисте життя?

— Звісно, радий. Більше жоден бідолаха не повинен постраждати.

— Он як! Який же ти ко…

Вона червоніє, змінюється на очах, а мені хочеться відкусити собі язика.

— Чорт забирай, Ліно… Вибач. Вибач! Я перегнув. Я не хочу зараз сваритися. Ти ж теж не хочеш, правда?

— Не хочу. — Вона дує губи.

— Тоді нумо кохатися.

— Не кохатися, а займатися сексом. Кохання у нас більше не при справі.

— Добре. — Я роблю глибокий вдих, заплющую очі. — Просто займімося сексом вже.

Моя колишня дружина мовчки киває. Дивиться кудись мені в шию, чекає, що я щось зроблю.

Обережно, щоб знову не налякати її різким випадом, я тягнуся до її губ. Торкаюся ледь-ледь, цнотливо, наскільки можу. Лише рукам дозволяю помандрувати тілом такої досі жаданої для мене жінки. Я гадав, що сварки й розлучення вбили весь мій потяг до неї, але кожен наступний дотик до її шкіри доводить, наскільки абсурдно було так думати.

Вона напружена. Дихає важко. Не дивиться мені у вічі навіть тоді, коли подаюсь назад, знімаю нарешті її светр, а одразу за ним — маєчку і бюстгальтер. Я припадаю до її грудей, як навіжений. Збоку, мабуть, здається, що я не бачив жінки щонайменше років десять.

— Ох… — Ліна видихає.

Її тіло поволі м'якне. Пальці — вже в моєму волоссі на потилиці. В мені не залишилося терпцю, ловлю її за стегна, піднімаю й несу до ліжка.

Вона у моїх руках, піді мною така… моя. Моє тіло впізнає її тіло. Мої руки пам'ятають, що, де, куди і як. Виявляється, нікуди з моєї голови не поділося знання, як зробити їй добре. Я досі розрізняю її стогони, пам'ятаю, який означає “повільніше, будь ласка”, а який — “так, так, не зупиняйся!”.

Десь посеред цієї ейфорії Ліна шепоче мені:

— Це не обов'язково… Головне, щоб ти.

Але я не слухаю. Я хочу знову побачити цей вираз її обличчя — вії, що тріпотять, розслаблені вилиці, покусані вологі губи.

І бачу. Лише після цього можу відпустити себе.

Ми лежимо захекані й розм'яклі. Оголені. Коли після спалахів ейфорії в голову повертаються думки, я пригадую, що читав. Не знаю, чи це справді помічне, але беру подушку з-під своєї голови і підмощую їй під сідниці.

— Зігни ноги в колінах. Ось так. І полеж трохи.

Вона кривить губи. Відвертає обличчя від мене, і я не розумію, усміхається чи от-от заплаче.

— Ти ґрунтовно підготувався, бачу.

— Я можу тебе обійняти? — прошу.

Я спираюсь на лікоть, роздивляюсь її і вже тягнуся рукою, але завмираю, почувши:

— Це зайве.

— Гаразд… Скажи. Чому ти сама, чому не вийшла заміж вдруге?

— Я не збираюся виливати тобі душу.

— Як знаєш. Але якщо захочеш розповісти — я буду радий вислухати, — запевняю якомога м'якіше. 

— Тобі час. Якщо хочеш, можеш сходити в душ перед тим, як їхати. — В її голосі надрив, наче вона говорить з останніх сил.

— Не хочу. Сходжу вдома. Але, може… Може, варто повторити ще раз чи ще кілька разів, щоб точно вийшло? Або я міг би приїхати ще завтра.

— Ні. Достатньо. Я купила в аптеці спеціальний пристрій. Перевірила, у мене овуляція сьогодні. Мало б усе вийти.

— Я читав, що не завжди виходить з першої спроби.