Тепер. Орест
Дядько знову щось вигадав з гуртовою закупівлею неякісного цементу, на якому ми минулого разу втратили купу грошей. Я переглядаю старий договір, доки над вухом торохтить Сніжана:
— Котику, може, ти нарешті знайдеш трохи часу, щоб ми кудись з'їздили? Хоча б у Буковель… Так давно ніде не були!
— Влітку я відправляв тебе на Крит на тиждень.
Так, договір. Ось воно. Ціна закупівлі гуртом…
— Не на Крит, а на Кіпр. І я хочу з тобою кудись поїхати!
— Ми їздили в Карпати. Навесні. Пів року тому.
Не дивно, що ціну поставили таку низьку. Цемент вже був майже протермінований.
— Не пів року тому, а півтора!
— Як півтора? — Я підіймаю голову від документів. — Ми ж познайомились…
— Півтора року тому! Я якраз переїхала до Львова, ти повіз мене в готель свого знайомого і пропонував там тимчасово пожити.
Я зітхаю. Зовсім час погубив. Усе думав, чому мені останнім часом з нею нудно, а це тому, що ми занадто довго разом.
— Точно. Ти маєш рацію. Час вже розходитись.
— Що значить “розходитись”?
Я відкладаю теку в бік, роблю ковток холодного еспресо. Поставивши лікті на столик, намагаюсь пояснити якомога м'якше:
— Означає “припиняти стосунки”. Ми провели разом чудові пів… тобто півтора року, я вдячний тобі за них. Мені було… е-е-е… приємно з тобою.
— Ти зараз жартуєш? — Сніжана так вирячає очі, що в неї от-от полопаються капіляри.
— Ні, звісно. Ти ж не планувала зі мною все життя прожити й померти в один день?
— Планувала взагалі-то!
— Але я одразу тебе попереджав, що більше не одружуся.
— Ви всі так кажете! А потім одружуєтесь!
— Хто всі?
— Чоловіки.
— Послухай, я не знаю, що там інші. Але наші стосунки вичерпали себе. Проблема не в тобі, а в мені, і все таке. До того ж… Я не хочу тобі зраджувати, а мені все одно завтра треба йти до колишньої дружини робити дитину.
Я чомусь вирішив, що це гарна ідея — сформулювати пояснення саме так. Але з того, як очі Сніжани наливаються кров'ю, розумію: помилився.
— Ти з мене знущаєшся?! Робити дитину? Ти хочеш дитину і не сказав мені? Я б народила!
— Мені не треба, щоб ти народила. Мені треба, щоб… — Я запинаюсь, усвідомивши, що взагалі верзу. — Вона.
— Ну ти й придурок! Ненавиджу! — Сніжана підстрибує зі свого місця і показує мені середній палець. Підозрюю, якби могла дотягнутися через стіл, я вже тримався б за щоку.
За останні п'ять років вона четверта дівчина, хто прощається зі мною словом “придурок”. Я вже звик, що стосунки рано чи пізно йдуть навскіс. Звик розривати їх стандартними фразами, а потім надсилати букет з вибаченнями і прощальним подарунком. Тому й зараз додаю в смартфоні нагадування ввечері замовити букет, а тоді повертаюся до справ.
Після розлучення я кілька місяців трахав усе, що рухається. Але мені набридло. Флірт втомлює. Справжній кайф в тому, що поруч є людина, яку ти завчив напам'ять і яка по-справжньому знає тебе. Я почав заводити триваліші стосунки, на пів року чи рік, на довше не виходило. Сім років з однією, схоже, в мене більше не буде. Це було можливе тільки з Ліною.
На решту дня в мене заплановані робочі зустрічі, а в короткі хвилини між ними я думаю про неї. Як зробити так, щоб ніде не напартачити? Їй не треба нервуватися, доки буде вагітною, отже… Я відкриваю нотатник на смартфоні і записую для себе правила:
1. Не говорити при ній про роботу.
2. Брати слухавку. Поставити окремий звук на вхідні дзвінки від неї, щоб одразу чути, що це вона.
3.
Три…
Що ще її нервувало? Крім цих двох пунктів, мені нічого додати, але, напевно, були інші причини. Не просто ж так під час останньої сварки Ліна назвала наш шлюб “найгіршою витівкою в її житті”. І чому я не спитав тоді?
3. Спитати, що її не влаштовувало, щоб не повторювати.
Ввечері я перечитую ці пункти ще раз, повторюю їх подумки весь наступний день. Ми домовилися, що я приїду до Ліни о восьмій вечора в п’ятницю. По обіді отримую від неї повідомлення: “Чекаю тебе о восьмій. Просто нагадую”. Відписую: “Буду. Я не забув”.
З офісу я їду до себе, йду в душ, переодягаюсь, а вже тоді прямую до Ліни.
— Тут майже нічого не змінилось, — констатую вголос, припаркувавшись навпроти будинку.
Колись ми тут жили разом. Чотири роки. Чотири щасливі… Щасливі? Так, я гадав, що ми були щасливими. От вже не думав, що знову побуваю в цьому будинку і в своїй колишній квартирі за таких обставин.
Я піднімаюсь ліфтом на п’ятий поверх, і що ближче стає до дверей квартири, то більш тоскно стає на душі.
— Привіт. — Моя колишня дружина відчиняє двері і пропускає мене всередину.
На ній джинси і великий в’язаний светр на ґудзиках. Щось таке тепле й рідне є в її маленькій постаті, закутаній в цей светр, що мені дужче стискає грудну клітку.
— Привіт, — відповідаю, прочистивши горло. Заходжу всередину. — Як ти?
— Все добре. До зачаття готова.
Вона начебто жартує, але коли я повертаю до неї голову, ховає очі й усміхається натягнуто.
Я скидаю пальто й вішаю на гачок, проходжу всередину.
— Тут майже все так само як було.
— Так, я не міняла меблів. Лише стіни перефарбувала. І декору різного додала.
На довгій тумбі, над якою висить телевізор, стоять якісь скриньки, статуетки. На стіні навпроти висить картина, якої раніше не було. На дивані інший плед — картатий, а раніше лежав сірий плюшевий, який я подарував своїй мерзлячці на Новий рік.
Чорт. На секунду я замружуюсь. У грудній клітці робиться щось таке, що годі дати йому назву. Жаль за минулим? Ностальгія? Що це за дике почуття прямо зараз рве мене на клапті?
Ліна стає навпроти. Тупцює з ноги на ногу, то стискає руки в кулаки, то заламує пальці — не знає, куди себе подіти. Нарешті видихає і, розправивши плечі, дивиться на мене.
— То що, почнімо?