0.2.

— Ти так говориш, наче пропонуєш мені вакансію у своєму офісі, а не сорок важких тижнів, а потім ще, як мінімум, вісімнадцять непростих років… І взагалі, як ти собі це уявляєш? Ми переспимо, я завагітнію, а ти йдеш хвалитися дядькові, що в тебе буде дитина? А потім що? Дитину я маю сама виховувати?

— Звісно, ні. — Орест нарешті відпускає мої зап'ястя, веде долонями вгору по передпліччях. — Я все продумав. Є купа варіантів. Ми можемо одружитися знову. Формально. Або гостьовий шлюб. Можемо не одружуватись, але я братиму участь у вихованні дитини, я не збираюся залишати тебе наодинці з цим. Допомагатиму під час вагітності. Обіцяю, що виконуватиму всі обов'язки батька. Ліно, ти ж завжди хотіла дитину… І досі не народила. Тобі тридцять один. Коли, якщо не зараз?

— І тобі тридцять один. — Я закочую очі під лоба. — А ідеї як у двадцятирічного. Народжувати дитину задля твоєї бісової роботи! Роки йдуть, але нічого не змінюється! Все задля роботи!

— Неправда. Я не робив усе задля роботи, я ходив на цю роботу, щоб мати все.

Я заплющую очі й видихаю. Якщо не припиниться розмова про його роботу, зараз ми посваримось, як колись.

— Зрозуміло. Я тебе вислухала. А тепер йди собі.

— Подумай над моєю пропозицією. Будь ласка. Зателефонуй, коли вирішиш. Номер у мене той самий.

Я зводжу на нього погляд, але краще б цього не робила. Ці карі бездонні очі навпроти, цей правильної форми, але трохи великуватий ніс, це виголене підборіддя, на якому він незмінно десь та й залишить кілька волосинок… Це все мені таке чуже тепер, але десь глибоко в душі відчувається рідним.

— Як ти взагалі? — запитує він м'яко.

— Все гаразд.

— У медицину не хочеш повернутися?

— Навіщо? — буркочу. — Більше стресу, менша зарплата. Краще вже довіку спокійно робити чистки обличчя у власному салоні.

Орест киває, але вперто не відходить від мене, наче хоче ще щось сказати. Я розриваю цю бентежну близькість швидше — йду до дверей і відчиняю їх.

— Тобі час. У мене зараз буде клієнтка.

— Бувай. Чекаю твого дзвінка.

Мені слід було б одразу відмовити йому. Але, свідомо чи ні, Орест натис на болюче. Я хочу дитину. Завжди хотіла, та в останні роки це бажання стало ще гострішим.

На щастя, не маю часу довго дивитися йому вслід і прислухатись до розтривоженого серця, бо приходить пацієнтка. Доки роблю їй лазерне шліфування, не можу позбутися думок про його пропозицію. Прокручую в голові Орестові запитання і так, і сяк.

Абсурд — народжувати від чоловіка, з яким не склалося, еге ж? Але з іншого боку, він не пропонує шлюб, тільки спільну опіку над дитиною. Я достатньо добре знаю Ореста, щоб розуміти: з нього вийде гарний тато, якщо він постарається. Але чи постарається?..

Ввечері мене зустрічають вдома холодні стіни порожньої квартири. Я йду до холодильника, беру звідти йогурт і салат, який не доїла зранку. Влаштовуюсь на дивані, вмикаю якесь кулінарне шоу по телевізору. Але шматок в горло не лізе.

Не хочу, та в голові знову голосом Ореста: “Народи мені дитину”. У спогадах спливає той день, коли ми поставили крапку, яку він тепер хоче перетворити на крапку з комою…

5 років тому

Ми вийшли на поріг РАЦСу разом, але вже окремо. Був листопад, холодний, як зараз. Тільки сонце скажено било в очі. Я сховалася за темними скельцями окулярів, і Орест теж так зробив.

На мить ми зупинилися — двоє ще недавно рідних людей, яких затулила одне від одного гора образ і непорозумінь.

— Нарешті, — видихнув мій колишній чоловік. На його обличчі засяяла майже голлівудська усмішка. — Вітаю тебе і дякую, що принаймні сьогодні обійшлося без істерик.

— Це ти зараз назвав мене істеричкою? — Я повернулась до нього лицем, спробувала й собі весело всміхнутись.

— Ну… Ні. Ти радше відьма, бо дивовижним чином мені навіть твої істерики подобались.

— Тоді я рада, що ти нарешті звільнився від моїх чарів. Біжи швидше, доки не вигадала, яке прокляття послати тобі у спину.

— Я не побіжу, а полечу на крилах радості! Прощай, дорога колишня дружино.

— Попутного вітру!

Він демонстративно крутнувся на сто вісімдесят градусів і, засунувши руки в кишені, пішов геть. Щоб не дивитись йому в спину, я зробила те саме. Ми пішли в протилежних напрямках.

Як бачимо, земля залишилася круглою. Якщо двоє підуть в протилежних напрямках, рано чи пізно вони зустрінуться обличчям до обличчя.     

Тепер

У моїх руках досі повна тарілка салату, а в голові — той перший тоскний вечір у цій квартирі без Ореста. Тоді я пила ігристе, сміялась. А потім плакала.

Я раптом роззираюсь так, наче вперше побачила це місце, хоча живу тут дев’ять років.

Квартиру нам на весілля подарував дядько Ореста. Коли ми розлучались, я збиралася залишити її колишньому. Проте він проявив дивовижну великодушність. Мовляв, квартира порівну його і моя. Мовляв, йому не дуже треба, бо є де жити. Мовляв, якщо хочу, можу з часом повернути йому половину вартості.

Кілька місяців тому я дозбирала потрібну суму, але досі не наважилась зателефонувати Орестові з цього приводу. Й ось він прийшов сам.

“Народи мені дитину”.

Я настільки замислююсь над його словами, що й не помічаю, як прийшла до комода. Рука сама, без мого веління, відкриває верхню шухляду. Я дивлюся на крихітну в'язану дитячу шапочку, яка лежить тут років вісім. Я придбала її колись на святковому ярмарку, вона як новенька. Невикористана. Мила така, біленька з сіреньким бомбоном.

Може, тоді... А чом би й ні, зрештою?! Дитину я хочу, а інших кандидатур все одно не маю!

Доки не передумала, хапаю смартфон і набираю номер Ореста, який мільйон раз збиралась видалити, але не змогла.

— Алло. Я згодна. Але в мене є умови.