III. Легенда

(З переказу казкаря на Нічному Фестивалі «Зоряної Завіси», записано фольклористом через 140 років після Події)

Величезне святкове багаття на старій ярмарковій площі тріщало, розкидаючи золоті іскри високо в тепле, густе серпневе повітря. Сьогодні площа пахла зовсім інакше, ніж у ті давні часи — тепер тут панували аромати солодкої вати, смаженого в карамелі мигдалю та гарячого бджолиного воску. Навколо вогню, на спеціально розставлених дерев’яних лавах, сиділи діти в паперових коронах, щедро прикрашених срібною фольгою. Вони зосереджено жували медові «зоряні пряники», вкриті білою глазур’ю. Поруч стояли дорослі, гріючи руки об глиняні кухлі з пряним гарячим вином. Навколишні вулиці майоріли тисячами синіх і білих ліхтариків — місто вже понад століття щоліта з величезним розмахом святкувало Нічний Фестиваль Зоряної Завіси, приваблюючи гостей з усіх куточків країни.

Старий мандрівний казкар, урочисто поправляючи свій розшитий кристалами плащ, стишив голос до змовницького, містичного шепоту, змусивши натовп присунутися ближче:

— Усі ви знаєте Майстра Лукана, — почав він, і діти миттю завмерли, забувши про пряники. — Великого й мудрого чарівника, чий монументальний бронзовий пам’ятник велично стоїть біля нашої міської ратуші. Але чи знаєте ви, хто насправді відкрив йому двері до безмежного неба?

Діти заперечно, широко розплющивши очі, закрутили головами, хоча чули цю незмінну казку щороку з самого народження.

— У ті дуже давні, темні часи, — протягнув казкар, театрально вказуючи довгою рукою в темряву над дахами, — Лукан володів магічною завісою, яка була зіткана з самої глухої, первозданної ночі. Вона була така неймовірно важка, що жодна смертна людина не могла підняти її самотужки. І ось одного спекотного, задушливого вечора, коли ярмарок знемагав від утоми, хвороб і людського зла, до помосту підійшла Вона.

Він зробив ідеальну паузу. Затамувавши подих, казкаря слухали навіть найстарші дорослі, дозволяючи собі на хвилину повірити в диво.

— Вона не мала земного імені. У древніх книгах Її називали Дівчиною-Зорею. Кажуть, вона народилася з чистої сльози самого Місяця, що впала на гірську вершину. Вона була убрана в сукню з білого, невагомого туману, а її босі ноги зовсім не торкалися землі й не залишали слідів у пилу. Вона прийшла не з сусіднього бідного міста і не з далеких, заморських країн. Вона спустилася з тих недосяжних висот, де зоряний вітер співає прадавні пісні творіння.

Казкар різко підкинув у багаття жменю створеної заздалегідь сценічної суміші, і полум’я раптово спалахнуло високим, яскраво-синім вогнем. Натовп тихо охнув.

— Мудрий Лукан гірко плакав біля своєї завіси, бо відчував, що сили покидають його і він не має змоги подарувати змученим людям диво. Тоді Дівчина-Зоря невагомо торкнулася його плеча. Вона не мала дерев’яної чарівної палички, не вимовляла довгих заклинань. Вона просто торкнулася важкого магічного вузла своїми тонкими, наче промінь, пальцями й мовила лише одне коротке слово. Одне таємне слово, яке знає лише те світло, що тисячоліттями блукає між далекими планетами.

— Яке слово?! — не витримав і вигукнув хлопчик у першому ряду, ледь не впустивши свою фольгову корону.

— Цього слова не знає жоден живий чоловік на землі, — суворо й сумно мовив казкар, опускаючи голову. — Бо якби хтось із нас, смертних, вимовив його вголос, небо розкололося б і впало на землю. Але Майстер Лукан почув його. Він рвонув завісу, і вона не просто піднялася — вона назавжди розірвала саме покривало нашої нічної темряви!

Казкар різко підняв обидві руки догори, ідеально копіюючи героїчну позу з міського бронзового монумента.

— І з цієї розірваної небесної рани на місто пролився благодатний золотий дощ. Тисячі зірок, що століттями дрімали на кришталевому небесному склепінні, зірвалися зі своїх вічних місць і полетіли додому, прямісінько до ніг Дівчини-Зорі. Вони ласкаво цілували її долоні й розсипалися діамантовим пилом над усією площею. Кажуть, що того року врожай пшениці був удвічі більшим, а той, на кого впала хоч одна маленька іскра, назавжди зцілювався від туги, смутку й будь-якої хвороби.

— А куди вона поділася потім? — дуже тихим, повним надії голосом запитала маленька дівчинка з крайньої лави.

— Вона зробила те, задля чого прийшла в наш світ, — м’яко, з теплою усмішкою відповів казкар. — Вона подивилася на людей, побачила, що їхні серця очистилися від злоби й знову стали світлими, піднялася по невидимій зоряній драбині назад до небес і повільно розтанула серед сузір’їв. А Лукан наступного ж ранку віддав усе своє накопичене золото бідним, розпустив балаган і до кінця своїх довгих днів свято берег таємницю її єдиного слова.

Діти заворожено, з відкритими ротами дивилися в темне нічне небо, щиро сподіваючись побачити знайому з казок білу сукню серед мерехтливих зірок. І жоден із них ані на секунду не сумнівався, що рівно сто сорок років тому величезне небо розверзлося винятково для того, щоб підкоритися тихому наказу загадкової дівчини.