II. Перший запис

(Зі щоденника Майстра Йозефа Вальцеля, годинникаря й міського хроніста, записано через 38 років після Події)

14 серпня, рік 1882-й.

Сьогодні заходив онук Мартина, запитував про давні ярмарки. Хлопець прочитав у якійсь міській газетці, нібито в наші дні літні свята були куди гучнішими, багатшими й дивовижнішими. Я сміявся, довго кашляв, а потім згадав. Згадав ту саму ніч.

Мені тоді йшов дванадцятий рік. Батько послав мене за питвом, але я застряг біля балагану Лукана. Тоді він здавався мені якимось сивим дідом, а зараз розумію — був же зовсім молодим чоловіком, років тридцяти, просто виснаженим, злиденним штукарем у заношеному до дір бордовому жупані. Фокуси його були сміховинні — ми з хлопцями давно знали, де в нього затиснута пружина, і часто приходили просто покричати образливі слова.

Але того вечора поруч із ним була дівчина. Чи дитина? Мені вона здавалася старшою за мене, але дуже дрібною, у світлій сукні. Вона не виходила на світло, лише стояла біля мотузок. Ті, хто стояв ближче, шепотілися, що вона була дочкою якогось мандрівного астронома чи, може, сиротою, яку він узяв у помічниці за шматок хліба.

І от коли Лукан вискочив на сцену, а завіса намертво застрягла, ця дівчинка щось йому прошепотіла й подала знак рукою. Лукан рвонув мотузку, різко скинув обидві руки до неба й крикнув своє вигадане заклинання. І в ту ж мить, рівно тоді, як чорна завіса злетіла вгору, небо над нами буквально вибухнуло сотнями вогнів. Зорі падали так густо й близько, що в ту мить кожному здавалося, ніби вони справді почали падати від його жесту.

Натовп закляк. Хтось падав на коліна в багнюку, хтось несамовито хрестився. Лукан після того вечора дуже змінився — він назавжди втратив свій нахабний погляд, більше ніколи не паясничав, став мовчазним і поважним, а за кілька років узагалі покинув наш ярмарок, залишивши всі речі, і пішов геть. А дівчина зникла тієї ж ночі.

Я чудово пам’ятаю ранок наступного дня. Наше маленьке місто гуділо, мов розтривожений вулик. Біля міської криниці люди ледь не билися, сперечаючись про те, що саме відбулося. Коваль Ганс бив себе в груди й клявся здоров’ям матері, що зорі на мить завмерли в повітрі над площею, перш ніж упасти. Дружина пекаря божилася усіма святими, що таємнича помічниця Лукана світилася зсередини, не торкалася землі, а її волосся було зіткане з чистого срібла.

Я слухав їх і дивувався — адже я стояв у першому ряду й дуже чітко пам’ятав її просте льонове плаття й босі, брудні від звичайного дорожнього пилу ноги. Але сусіди ніколи не цінують просту правду. Їм завжди подавай диво, щоб легше переносити буденні злидні. Вже за тиждень брудний ярмарковий майдан у їхніх розповідях перетворився на величний амфітеатр, а жалюгідний фокусник — на могутнього мага, який відкрив браму в небеса. У місті потім десятиліттями патякали різне: мовляв, вона знала таємні слова, уміла наказувати самим небесним світилам і кожного, на кого впало світло, оминула чума.

Дурниці, звісно. Жодної містики чи чарівництва у світі не існує. Але зорі того серпня слухалися її тонкої руки так беззаперечно, наче вона вела їх за собою. Я бачив це на власні очі, і цю пам’ять у мене не забере жоден газетяр.