У четвер Деніел виїхав з Атланта ще до сьомої.
Дощ почався десь після Лоренсвілл — не злива, просто сіра осіння вода, яка трималася над трасою і робила задні ліхтарі машин яскравішими, ніж вони були насправді. На пасажирському сидінні лежали папка, рулетка, запасна сорочка й пакет із двома бананами, один із яких Деніел уже не хотів.
Меган написала, коли він був приблизно за пів години від Атенс.
Are you driving?
На світлофорі він відповів:
Yes.
Телефон одразу задзвонив.
Деніел увімкнув hands-free.
— Ти щойно відповів мені за кермом?
— Я стояв.
— Де?
— На світлофорі.
— Це не виправдання.
— Тоді навіщо питаєш, чи я driving?
Меган помовчала.
— Хотіла знати, чи можна дзвонити.
— Можна.
— Добре.
І замовкла.
Деніел усміхнувся.
— Це все?
— Ні. Я забула.
— Що?
— Зараз згадаю.
Він виїхав на мокру дорогу. Попереду вантажівка здійняла за собою хмару води, і кілька секунд він нічого не бачив, окрім двох червоних вогнів.
Меган щось сказала.
— Повтори.
— Кажу, Наталі повернула зуб.
— Який зуб?
— Неважливо.
— Ні, тепер важливо.
— Це довга історія.
— У мене година.
— Працюй.
— Я за кермом.
— Саме.
Деніел увімкнув двірники швидше.
— То навіщо дзвонила?
— Згадала. Ти сьогодні ввечері повертаєшся?
— Якщо другий огляд не затягнеться.
— Ти сказав property survey. Це що взагалі означає? Ти ходиш і вирішуєш, чи будинок достатньо хороший для страховки?
Деніел скривився.
— Я погано пояснив.
— Очевидно.
— Я не underwriting і не risk-control.
— Я знаю, що означає одне з цих слів.
— Я займаюся commercial property claims. Після збитків. Вода, пожежа, дерево через дах, машина через стіну, іноді щось менш фотогенічне. Сьогодні вранці — water loss у невеликій commercial building. Після обіду інший файл.
— Машина через стіну часто?
— Частіше, ніж мало б.
— А inflatable mascots?
— Це був claim.
— Що сталося?
Деніел усміхнувся.
— Розповім наживо.
— Чому?
— Хочу бачити твоє обличчя.
— Mercer.
— Walsh.
Вона пирхнула.
На кілька секунд залишився тільки звук дороги.
— Я сьогодні вільна після шостої, — сказала Меган.
Деніел перестав усміхатися так широко.
— Я постараюся повернутися.
— Не треба гнати.
— Не буду.
— І не відповідай на повідомлення.
— Так, ma'am.
— Ненавиджу, коли ти так кажеш.
— Я знаю.
— І це теж.
Вона завершила дзвінок.
Деніел їхав ще кілька хвилин у тиші.
Потім помітив банан, що котився по пасажирському сидінню на кожному повороті, й поклав його в бардачок.
Це виявилося помилкою, але про це він дізнається значно пізніше.
Будівля стояла недалеко від центру Атенс, між адвокатським офісом і магазином, який продавав свічки, кераміку та речі, призначення яких Деніел не міг визначити через вітрину.
Двоповерхова цегляна споруда. Внизу — невеликий ресторан, зачинений із понеділка. Нагорі — два офіси.
Вода почалася на другому поверсі.
Труба під раковиною в kitchenette дала течу вночі. Власник виявив її вранці, коли вода вже пройшла крізь підлогу й стелю ресторану.
Деніел знав такі місця.
Спочатку всі дивилися на найстрашніше: мокру стелю, знятий drywall, вентилятори, plastic sheeting, коробки, пересунуті до сухої стіни. Потім починали з'являтися менш драматичні речі — хто коли побачив воду, хто перекрив, хто викликав mitigation company, що було під місцем протікання, чи ресторан справді не міг працювати, чи частина приміщення залишалася придатною, які продукти довелося викинути, що належало landlord, а що tenant.
Люди часто чекали, що він приїде вирішувати, хто винен.
Це була не зовсім його робота.
Його роботою було не пропустити те, що сталося.
Власник будівлі, чоловік на ім'я Phil, зустрів його біля чорного входу. Був у дощовику поверх сорочки й говорив швидко, ніби Деніел уже запізнився на половину пояснення.
— Plumber says supply line. Mitigation guys opened everything yesterday. Restaurant owner thinks he'll be closed three weeks, which is ridiculous, because half the dining room is fine.
Деніел одягнув shoe covers.
— Побачимо.
— Я вже все сфотографував.
— Добре.
Phil показав телефон.
Там було сто сімдесят чотири фотографії.
Деніел не сказав нічого.
— Я дуже детально.
— Бачу.
— Там є before.
— Чудово.
— І відео.
— Ще краще.
Phil пішов попереду.
Ресторан пахнув вологою деревиною, кавою й чимось смаженим, що пережило закриття.
Половина стелі біля кухні була відкрита. На підлозі працювали air movers. Уздовж стіни стояв dehumidifier із шлангом, який тягнувся до drain.
Власниця ресторану, коротка жінка років п'ятдесяти на ім'я Rosa, чекала біля бару.
— You insurance?
— Деніел Mercer.
— You're late.
Він подивився на годинник.
Був на одинадцять хвилин раніше.
— Добрий ранок.
Rosa подивилася на Phil.
— Він сказав дев'ята.
Phil:
— Я сказав around nine.
— It's eight forty-nine.
— That's around nine.
Rosa повернулася до Деніел.
— See what I deal with?
Деніел відкрив папку.
— Покажете, де вперше побачили воду?
Вона відразу пішла.
Phil за ними.
Перші пів години були майже спокійні.
Деніел фотографував.
Записував.
Питав, коли ресторан закрили, скільки людей працювало в зміні, що встигли перенести, які electrical circuits відключали, чи є invoices від mitigation підрядник. Rosa показала йому відео, зняте в понеділок о 6:12 ранку: вода капала зі стелі прямо на стіл номер сімнадцять.