Сорок Плюс Один Труп

Глава 16. Звичайний понеділок

У понеділок о дев'ятій двадцять ранку Лорен уже сорок хвилин слухала, як двоє дорослих чоловіків сперечаються через чотири фути коридору.

Не метафорично.

Рівно чотири фути.

На екрані конференц-залу лежав план другого поверху Marston Building. Червона лінія показувала стіну, синя — майбутній прохід, зелена — щось, що ніхто не пояснив, але всі поводилися так, ніби її значення було очевидним від народження.

Підрядник хотів пересунути дверний отвір.

Архітектор не хотів.

Представник орендаря хотів знати, чому це коштує додаткові одинадцять тисяч доларів.

Лорен хотіла кави.

Вона сиділа трохи осторонь від столу, переглядала revised estimate і вже вдруге знаходила в ньому ту саму demolition allowance, заховану під іншим заголовком. У п'ятницю це б її роздратувало. Сьогодні радше заспокоювало. Цифри не мали думки про те, скільки років Ноа Parker. Вони не вважали його її сином, племінником, помилкою середнього віку чи доказом того, що жінка після сорока раптом втратила здатність оцінювати власні рішення.

Цифри просто не сходилися.

З ними було легше.

— Лорен?

Вона підняла голову.

Усі дивилися на неї.

Очевидно, хтось поставив питання.

— Перепрошую. Ще раз.

Представник орендаря повторив:

— Якщо ми залишаємо отвір там, де він є зараз, це вирішує проблему?

— Яку саме?

Він трохи розгубився.

— З бюджетом.

— Ні. Це вирішує проблему з дверима.

На секунду стало тихо.

Архітектор опустив очі в папери.

Підрядник почухав щоку.

Лорен посунула estimate до середини столу.

— У нас тут demolition contingency, тут selective demolition, а тут ще одна allowance на unforeseen conditions. Я не кажу, що всі три неправильні. Я кажу, що хочу зрозуміти, за що ми платимо тричі, перш ніж почнемо економити на чотирьох футах коридору.

Оце вже було знайоме.

Люди нахилилися над цифрами. Розмова змінила напрямок, і протягом наступних двадцяти хвилин Лорен майже не думала про вихідні.

Майже.

Телефон лежав екраном донизу.

Вона не перевертала його.

Це теж було навмисно.

Коли зустріч закінчилася, чоловік із боку орендаря затримався біля дверей.

— Good catch.

— Дякую.

— Не знаю, як ми це пропустили.

Лорен знала.

Усі дивилися на двері.

А треба було дивитися на рахунок.

Але вона лише сказала:

— Для цього й робимо ще один прохід.

Він пішов.

Лорен зібрала папери, повільно, без потреби поспішати. Конференц-зал спорожнів. Хтось залишив половину blueberry muffin на серветці, і вона дивилася на нього кілька секунд довше, ніж було нормально, бо не снідала.

Телефон завібрував.

Не Ноа.

Клер.

Are you free for lunch or do you bill ex-husbands' wives by the hour?

Лорен усміхнулася.

Написала:

Depends on the wife.

Відповідь прийшла одразу.

Excellent. 12:30. I have a lease, gossip and fries.

Лорен:

In that order?

Absolutely not.

Вона поклала телефон у сумку.

Тільки тоді помітила друге повідомлення, яке прийшло раніше.

Ноа.

Не романтичне.

Фотографія аркуша, списаного його почерком, ноутбук, ruler, двох книжок і чашки, в якій кави залишилося приблизно на ковток.

I have discovered graduate school. Would not recommend.

Лорен збільшила фотографію.

У кутку столу лежала упаковка crackers.

На полях — стрілки, цифри, перекреслені речення.

Не красивий робочий стіл для Instagram. Просто безлад людини, яка, схоже, сиділа над цим давно.

Вона написала:

You knew you were in graduate school before today.

Відповіді не було.

Лорен поклала телефон.

І чомусь саме це — відсутність миттєвої відповіді — сподобалося їй більше, ніж якби Ноа надіслав щось дотепне.

У нього був понеділок.

У неї теж.

Так і мало бути.

У Меган понеділок почався з чужого зуба.

Він лежав у маленькому пластиковому пакеті на її столі.

Меган дивилася на нього.

Потім на Наталі.

Потім знову на пакет.

— Навіщо ти принесла це сюди?

Наталі стояла біля дверей кабінету з великою кавою, волоссям, зібраним абияк, і виразом людини, яка сама ще не визначилася, наскільки її історія смішна.

— Це не справжній зуб.

— Мені від цього не краще.

— Dental model.

— Він виглядає справжнім.

— Ітан сказав, що ні.

— Ітан працює з моргами. Його шкала нормальності пошкоджена.

Наталі зайшла й зачинила двері.

Меган працювала з дому двічі на тиждень, і це мало свої переваги. Наприклад, ніхто з колег не бачив її молодшу сестру, яка о десятій ранку викладала на стіл штучний моляр розміром майже з волоський горіх.

— Він був у моїй сумці.

— Зуб?

— Model.

— Не виправляй мене. Як?

Наталі сіла навпроти.

Напередодні вона була в Ітан удома. Після сімейного обід Connor попросив її відвезти коробку до його машини, Ітан попросив забрати з кухні свою сумку, хтось переставив дві майже однакові canvas totes біля дверей, і в підсумку Наталі поїхала додому з каталогами, упаковкою disposable shoe covers, двома яблуками, чужою зарядкою і демонстраційною моделлю зуба, яку Ітан возив клієнту разом із якимось обладнанням для навчального центру.

— Чому зуб окремо від обладнання?

— Не знаю. Я перестала питати після shoe covers.

Меган узяла пакет двома пальцями.

— А яблука?

— Mr. Alvarez.

— Звичайно.

Наталі сперлася на спинку стільця.

— Я думаю залишити його.

Меган завмерла.

— Зуб?

— Ітан.

— Господи.

Наталі засміялася.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше