Її звати Нікіта

Диван у порівнянні з карематом у коридорі - царське ложе. Тепер завжди тут спатиму. Може ще й роздітим.

Але поспати мені не дали. Чи просто здалося, що розбудили одразу. Це було нервовіше за сирену тривоги, що висить на сусідній школі. Бо у дверний дзвінок нам сто років ніхто не дзвонив, всі домофоном користувалися.

 Виліз на сходову клітину злий, невиспаний і з червоними вампірячими очима.

- Шотакоє - спитав неясні постаті, бо у нас в домі світломаскування, а не шопопало. Щоб ворожа ракета не навелася на освітлене вікно. Вони ж на світло летять, як метелики, не знали? 

Отепер знатимете.  

Мій злобний монолог перервав знайомий тероборонець, що недавно мав зі мною розмову про диверсантів.

- Іди сюди, свідок. Поки що свідок.

- Що, знову пройдьомті? Та хоч дали б поспати.

Виявилося, що не знову. Тобто не до мене. А до сусідки навпроти. Понятий я чи свідок, так і не зрозумів. І чогось отой відставник тут, хоч він із зовсім іншого під’їзду.

- Невже померла? - думка згасла, бо побачив, як сусідку виводять, а вона йде між двома хлопами. У неї обшук. Вилучили комп і телефон. І мені подякували за пильність.

-Шо? - втретє спитав я. В надії, що мені нарешті приснився сон. Бо з двадцять четвертого не снилося нічого. 

- Підписуй давай.

Ну підписав.

Сусідку повели в ліфт. Вантажний.

- Фігняякато. - сказав я у простір.

- Яка там фігня. - пояснив сусід. - вона диверсантка, приїхала завчасно. Сама зі сходу. Не один ти знав, що буде війна.

- Та ну вас, сусіде. Ви теж не з заходу сюди понаїхали. У неї онук пропав, а ви отут розводите. Павлік Морозов з нашої висотки.

- Нічого я не розводжу. Онук, скажеш таке. Ніхто у неї не пропав. То легенда. Спецом до дочки приїхала. Думала, за три дні зайдуть, їй медаль і посаду в мерії.

- То це вона оте малювала, що я замальовував?

- Навряд, вона там якогось високого польоту. Ну так хлопці сказали. Засікли її у твоєму інторнеті. А ти кажеш...

- Вони вам нарозказують. - зло гаркаю я, бо не хочу, щоб це було правдою. Що вона тут весь час була на очах, і я їй корвалол... 

- Ну вона коригувальниця нібито.

-Ага. Агент 007 в ботах. Бувайте, я спати пішов.

І повертаюсь до дверей, вперше жалкуючи, що нема чим напитися. Бо хтось всередині мене уже знає, що то все правда.  І оті розстріляні автівки перед очима, і будиночки, від яких одні фасади вціліли, діти сироти, які ще не знають що вони сироти. І ті, що знають, бо сиділи біля замучених матерів, поки наші не зайшли. І ті, що уже відмучились, і їх знаходять спеціально навчені собаки. Навчені шукати мертві тіла. 

Наводчиця. Своя, не іноземка. Казала, що ні разу за кордон не виїжджала. Божа кульбабка, квіточки поливала, щоб не пропали. Он воно як.

- Чуєш, тобі котик не треба? - голос пенса свердлить мозок. 

- Не треба. 

- Ну я тоді до себе заберу. - він входить з темряви  на світло до мого передпокою, і я бачу у нього на руках кішку. Чи кота. Але воно мені схоже на кішку. На сусідку. Таку безпомічну на вигляд. А насправді…

- Ти знаєш, не залишити ж у квартирі. І не на вулицю ж її. 

- Угу.

- А чим годувати, молоком?

- Уг…  Яким молоком?!  Котам молоко не корисне. Задовбаєтесь хату від поносу відмивати.

- А чим?

- Кормом. М’ясом.

-Ти шо, здурів, де я тобі зараз мнясо візьму? Вони мишей повинні ловити. Понавидумували сухариків.  У нас на Сахаліні…

- Вона поки до вашого Сахаліну добіжить, з голоду здохне. Або її з'їдять. Вони ж їдять собак, у перехопленнях хваляться. Може й котів теж. Де вона вам тут мишей знайде? І миші хвороби всякі переносять. Ще захворіє, як з’їсть…

Добрий Боже мій, якщо ти є. Що я верзу і нащо?

- І шо робити?

- От треба себе про це питати до того, як принесете тварину додому. - кажу я противним голосом всім відому мантру. 

- Слиш, а дай мені того корму. Гуманітарного. Кицька ж постраждала від диверсантки. Їй положено.

- Він для притулків і розплідників з сертифікатом. Тобто для тих, хто так не виживе, і хто має велику племінну цінність.

- Ах ви ж! Як не породистий, так і здохни з голоду?

- Вона не схожа на голодну. То порода така. Одну тваринку біля себе прогодувати вже якось можна.

- Ти звідки знаєш, що це вона?

- Не знаю. І роздивлятися не буду. Так мені здається. А може сусідка колись казала. Я її вперше бачу.

- Ти мені дивись. Давай швидко корм. Бо ти не приют і не розплідник.

- Ну так у мене його й нема, щоб поділитися.

- Так ти ж його возиш. 

- І що, я й додому не заїжджаю. 

- Ой, поліції розкажеш. Так я й повірив.

Я розкриваю двері й показую, щоб проходив. Бо ще слово, і буде в нас тут вбивство на ґрунті особистої неприязні.

- Все що знайдете - ваше. Ну тобто не все, а котячий корм.

Він топає на кухню, от у людини нюх. Йому точно тільки шпигунів ловити. Талантище. Сусід виходить в коридор з половиною пакета корму для кастрованих котів. Ну тобто ще не так давно там було три з половиною кіло. А тепер значно менше. 

- Ясно, жирний? Ділитися треба. - каже відставник Барсикові.

Барсик зневажливо дивиться на сусіда і кішку в його руках. Що йому та кішка. Він кастрований.

- Якщо не їстиме, назад принесете. - кажу суворо.

- А воно дороге? 

- Ні, середній сегмент. Військові у відставці явно можуть собі дозволити. Тисяча гривень, і він ваш. Коли склад відкриється. Самовивозом.

Спец по шпигунах гмикає. 

- І як його давати? 

-Там все на пакеті написане. І воду не забувайте міняти. І лоток. Бо є такі гидливі, що раз сходили, й все. Іншим разом - під диван. А то і на.

- Ох ти ж! - жахається сусід. А звати її як?

- Звідки мені знати. І нащо її звати, їсти захоче, сама прийде.

- А...

- В інтернеті все є.  Набираєте кішка, сіамоорієнтал, кастрована. І читаєте. Мене не питайте. Я не по котах. Я по собаках.