На їх місці міг бути я

Наша Ганна. На таких тримається світ.  Ми, що залишилися і ті, що виїхали, ще тільки відходили від шоку, а вона вже підняла на вуха пів світу. Правда тут, на місці уже майже  нікого уже не було. Всі зайняті більш важливим, а хтось вже на фронті. Є тільки ми з водієм і ще кілька дівчат. А люди вже божеволіють з відчаю. Це навіть не про спалені стайні й розстріляні кенели.

Ніхто ж не знав, що буде війна, яка йде 8 років. І всі від неї втомилися. Але з комфортом так втомилися. Замовляли корми на тиждень-два, щоб не захаращувати дім і не псувати дизайн інтер'єру. А потім настав лютий. Купити не можна ніде нічого і нема за що. І доїхати до тих потомлених тепер теж ніяк.

А ще є безпритульні тварини. Для тих, що вмовили мерію об’явити котів частиною міської екосистеми й випускати стерилізованих бездомних собак на вулицю буде окреме коло в пеклі. Ті частини екосистеми зараз теж голодні. Й сповістити про це не можуть. А мамки з каструльками, що їх принадили в місто, тепер десь в Польщі.

Ну хто про що думає, коли настрій поганий.

Тільки краще думати про те, що можеш зробити, ніж про те, чого не можеш. 

Таке.

Коротше, знову розвозили до комендантської години, на лівий берег досі не поїдеш, у приміські селища теж. Там навіть телефон погано ловить, не те що інет. До кого додзвонишся - сидять холодні, голодні й нажахані, в розбитих домах, та ви самі знаєте все, чого я тут розтікаюся. 

Я взагалі не про те. І не про те, як їдеш між розбитою технікою і розстріляними автівками. А що всередині, краще не придивлятись.  Боже якщо ти є, можна, я тобі грошей задоначу, щоб вони всі виздихали й валялись непоховані, а їх черви жерли?

Тільки перед тим треба заплатити за бензин, викупити корм зі складу, що нарешті відкривається. Ти мені в борг повіриш? Ти мене взагалі чуєш, Господе, чи в тебе теж інет погано фуричить?

І знову я не про те.

Я про те, що ввечері  геть ніякущий від  утоми й побаченого за день, доходжу до дому. Двір якийсь не мій. Тобто мій. А перед ним пусто. Ну не зовсім пусто, а видно значно більше неба. Як раз десь на рівні мого поверху, тільки в сусідньому домі.

-Ще б трохи далі, і привіт, мої Марсики-Барсики й сусідка , у якої онук пропав. Хоча вона, здається, не лінується в підвал спускатись - відморожено думаю,  а ноги вже самі несуть туди, де в домі пропалена чорна діра,  хоч навіть аптечки не маю.

Але там уже постраждалих забрали й навіть преса роз'їхалася. Сусіди з дому, в який прилетіло, не заходять в під'їзд, вкотре розказують одне одному, що трапилося. І взагалі все там ще може завалитися. А може й ні. 

- Хтось постраждав? 

- Та…

- Ясно. Хто там  боїться йти додому, ходіть до мене, зігрієтесь, переночуєте.

- Та нам обіцяли обшежитіє - каже якась тітонька. 

- Ну дивіться. Телефони в усіх є. А мерзнути чого?

Насправді я знаю чого. Того, що вони тут жили, може й не так добре, як хотілося. Тільки у своїй хаті. І раптом виявилися бездомними. І всі вони - дуже дорослі жіночки з сусідньої фабрики. Вони в курсі, скільки їм вийде ремонт, навіть по довоєнних цінах. І про це так сердито кричать в телефони, що здається, їх і так почують ті, кому вони дзвонять. 

- Жіночки, увага. - намагаюся повернути їх до реальності. - Все треба буде зафотати. Тобто всі видимі пошкодження. І протокол чи акт прикласти, від ЖЕКу або ОСББ. Сьогодні все одно нічого не видно. Ходімо грітися.

Три найвідчайдушніші ідуть за мною. І питають, чи мене жінка не вб’є. Ми нервово сміємося з того, коли б ще познайомилися. Сусідка що виходить з під'їзду дивиться на нас, як на божевільних.

Насправді тітоньки мене знають. Ну тобто Марса. Без нього мене не впізнали.  Бо хто я такий, а Марсель відомий плейбой і зірка. 

Це виявляється, коли заходимо у квартиру, і жінки бачать його іконостас з кубками й дипломами. А я, наче матьора яжемать, поки гріється чайник показую в телефоні його знаменитих дітей і онуків. Жіноцтво ахкає. 

- І аж в самому ШША? І в Мексиці! О,  диви, який в Ізраїлі руденький в масть. А в Канаді, як він не боїться, такий ліс страшний, о диви...

Марсель на очах оживає. 

Він зірка, йому публіки зараз найбільше не вистачає. А тут до нього тягнеться стільки рук, і всі з ним хочуть поговорити.

Потім вони п’ють чай із залишками спирту з НЗ для дезінфекції собачих лап і з несмачним печивом, купленим ще коли маркет працював. І тост гарний - щоб ми всі вижили, а вони всі здохли. Особливо той, хто направив той снаряд. Молитва безгрішних сердець завжди до Бога дійде, як казав один мій друг. Він знає, що каже. Зараз капеланом служить у ВСУ. А тітки ці безгрішні. Бо які в них могли бути гріхи  порівнянні з тим, що зараз творять ті нелюди?

Безгрішні душі не знають, про що я думаю. І питають не про возвишене, а що їдять кіт і Марсель. І чи не сваряться. Відповіді уже не слухають. Потім засинають на дивані просто у верхньому одязі.

А я виводжу Марсище, хоча вже комендантська година.

Ну що такого. Я ж у дворі. 

От мені буде, як хто побачить з вікон. Так що, лопатись собаці через те, що тут їх клумба, а вийти не можна? Хоча звісно можна, тільки як патруль перестріне, то хто його зна, як довго промурижать.  

Ну Марс не свиня, швидко все зробив. 

Стук у вікно я чув, але ми з Марсюхою прикинулися глухими. Ота понаїхала зараз в чаті влаштує обговорення того, які люди бувають свині, і якби мені ссали під вікнами, що б я тоді казав… 

Тікаю в під’їзд разом з сусідкою, у якої пропав онук. Кажу, щоб не нехтувала і спускалася вниз, як тільки сирена, а ото он що буває. Сусідка хреститься, чого від неї точно не чекав, і шепоче щось посинілими губами. 

- У мене корвалол є. Вам накапати?

- Не треба У мене теж є.

Відставник у чаті знову нагадує, що навкруги повно диверсантів і шпигунів. І треба уважно дивитись, чи не в’їхали в пусті квартири нові хазяї чи квартиранти. А то он уже хтось навів на сусідній дім.