Як можна було раніше жити, не знаючи, де твоя рідня й друзі?

Перед сном ще треба встигнути всім  відповісти й нагадати, щоб слали гроші на рахунок фонду. Або корм. Корм зараз краще. Бо поки склади зачинені, грошами нікого не нагодуєш.

Шлю фото, тисну на жалість, мені просити не соромно. Так і пишу. Спочатку на ВСУ, а що залишилося - собакам. Бо нащо вам будуть ті гроші, як ці паскуди й до вас дійдуть. Компрене?

І відразу бачу, хто правильно реагує.

Війна онлайн, чи було це колись раніше? Танчики під вікном і ті ж самі в телефоні, і це бачать всі. Десь далеко бачать, як їх домівка зараз буде зруйнована. Або що на цей раз обійшлося.

Не уявляю, як люди в колишній війнах не божеволіли від невідомості. Як можна було жити, не знаючи де твоя рідня і друзі, й що з ними?

Отак як сусідка? Вона знає, що онук пропав безвісти.  І сподівається тільки на те, що в полоні, а не вбитий.

Стрічка у мене горить свічками пам’яті. І не можна зупинитись, гортаючи її. Між війною мирні фото зарубіжних френдів. Звісно їжа, зустрічі, хтось жениться, хтось знов без пари, котики й щенята, на це можна дивитись вічно. Жаль, часу нема.

Треба зібрати звіти, всім відповісти, кому треба написати нагадування й нарешті ті звіти відправити. І ще поповнити список очікування на найбільш нужденних та викреслити тих, до кого сьогодні доїхали.

Практично я писар зараз. Штабний, тобто клубний. Ну і вантажник. Було б тільки, що вантажити. От на завтра - немає. Тому на ранок не треба рано вставати. Марсюха сопе так мирно, сирена тривоги звично завиває, щось бахкає біля Антонова.  

Не піду в підвал. Нехай той відставник там сидить і повчає жіноцтво, що ноніча не те, що давєча, от він служив на Сахаліні, так там такої фігні не було. І небо було зеленіше, і трава…

Сьогодні мої спина й голова відпочивають. Завтра вантаж може прийде. А може ще ні. 

І це ще гарно шлють. Скоро надокучить і ресурси скінчаться. Як тоді ті притулки будуть? І розплідники, то зовсім біда, як хто не встиг  виїхати. Або не зміг. Там малі цуценята, собаки вагітні.  Бо “хто ж знав, що буде війна”...

- Всі ви все знали. Вірити не хотіли. А тепер отаке. - це я відповідаю відставникові, що знову перестрів нас з Марселем на вечірньому вигулі й спілкується у своєму стилі.

Він теж не знав, що буде війна.

- А от менше треба телевізор дивитися  і завести собі не тільки месенджер в інтернеті. Там з осені  все було написано. 

 - А ти, значить, грамотний. Знав все.

- Угу.

- Тому дітей  відправив ще восени.

- Угу. 

- І старших одразу. 

- Угу.

- Так і запишемо.

- Угу.

- Чого угукаєш? Мені от підозріло.

- Угу. Мені теж підозріло, чого це ви все винюхуєте, сусіде. 

- Це я винюхую?

-Не можна сваритися. - шелестить позаду голос сусідки. - Зараз треба єднатися. Бо інакше… 

Сусідка, в якої пропав безвісти онук, і сусід, що проти отих ваших інторнетів, залишаються позаду. А ми з Марселем ідемо додому спати. Бо партія гуманітарки таки прибуває. І треба буде її розвантажити. Ну руки й спина у мене свої. А де наш водій візьме пальне? Гроші йому Ганна видала. І я знаю, що з власних. Ну то таке.

А наступного вечора,  коли я без рук, ніг і спини після спілкування з вантажівкою, набитою мішками корму по 20 кг,  дістався під’їзду, мене перестрів злий патруль. 

Я їх знаю. У них пост на Перемоги, близько до нашого дому. Вони навіть доки у нашого водія уже не питають. Хоч теж носом крутять на собачий корм. А деякі незнайомі трошники змушують розвантажити. Добре, що мішки не розкривають. Бо як їх потім довезти й не розсипати?

Ну й от.

Каже мені знайомий патрульний людським голосом, що на мене сигнал прийшов. І пройдьомті .

Ну шо робити. Пройдьом. Знаю я того сигнальника.

Ліхтарик в очі, всі діла. І чого це я з фарбою. І чого вештаюсь вулицею. І що типок призовного віку, який типу гуляє з собачкою - потенційний диверсант. І що волонтер не професія, і справки ваші куплені.

Поговорили коротше.

- Ви б перевірили свого інформатора. - кажу їм. - От хто всюди лазить, наводить пропаганду, що в совку краще було. І що не треба з сильним сусідом сваритися.

- Всіх перевіримо. А ти з міста ні ногою щоб. Я тебе записав. І ми за тобою дивимося, щоб знав. Тут занадто часто прилітає. А ти з фарбою ходиш.

- І що, туди прилітає, де я ходжу? І що, вони не в курсі, де Антонова й аеродроми?

- Поговори мені. Краще кажи, може якісь незнайомі підозрілі люди квартири знімають у твоєму домі?

- Може й знімають. Мені звідки знати, що вони новенькі й підозрілі. Я що, всіх там знаю або хоч бачу? Мене вдень не буває, вночі я сплю.

- Не хочеш співпрацювати?

- Дуже хочу. Он того воєнпенса перевірте. На Сахаліні служив. І нишпорить за всіма і всюди. Дуже підозрілий дядько.

- Не лізь не у своє діло. Сигналізуй, якщо що. Щоб нікуди  з міста. Ми тебе проб’ємо по базі. І взагалі.

- Та я ніби й так нікуди не діваюся.

Спасибі, що не пристрелили. От гадський сусід. І ці ще. Охота на відьом, робити нічого. Довідка моя їм не подобається. Мені теж не дуже. А вони й без довідки тут, а не там.

Зла не хватає.

Згадай лайно от і … сусіда дорогенький скрадається під сіткою дитячого майданчику. І чого скрадатися?  Дітей тут нема. Бомжі не випивають, бо ніхто випивку не продає.  

На Сахаліні він служив. В тюрмі, мабуть. Козел.  Відставник-герой викриває диверсанта, що зарився в пісочницю і звідти корегує вогонь ворожої артилерії. Ну для заголовка звісно не піде. Але ж історія в цілому розказана. 

Піду, бо не встигну Марселя вигуляти. 

І де б взяти наповнювача  до котячого лотка. Пісок не альо, як виявилося. І ще грошей на корм де б взяти. Бо вони якось непомітно скінчилися. Сьогодні довелося купити бензин за свої. У Ганни бачу, уже теж голяк. І то щастя, що у неї всюди знайомі, скинули адресу, де можна заправитись. І діти з нею тут залишилися. От відчайдушна жінка.  Як вона не рвонула на захід?