Мітки, але не від Марсики або Барсика

Зразу попереджу - я давно особа нон грата в цьому чаті. Бо всі, хто тримає собак вдома, по дефолту в розстрільному списку пенсіонерок, які цими клумбами опікуються. Ви ж знаєте, ми - народ естетів. У нас на  кожному вільному клаптику землі щось росте. Красиве й корисне. А собаки - вони позбавлені почуття прекрасного. І оте красиве як не потопчуть, так... 

Ну просто відкрийте месенджер і додайтеся в наш домовий чат. І одразу все про нас з Марселем дізнаєтесь. Навіть про таке, чого ми самі про себе не знаємо.

До речі, я й з половиною тих, хто там пише, не знайомий особисто. А начитався про Марсюшу більше, ніж на піку його кар'єри в спецвиданнях і групах профі. Бо він уже старий і голосно сопе. Тож спалити його тітоньці, у якої безсоння і громадянська позиція щодо півоній - як два пальці об асфальт.

І от тепер весь актив чятіка зібрався в підвалі. Повчально дивитись, як ті, що широким фронтом виступали проти  обрізки тополь і за заборону хамського паркування навпроти сходів, обговорювали небезпеку опромінення від мікрохвильовок, телефонів і компутерів, тепер майже не вітаються. І нічого не обговорюють, хоч от вони - живі люди. Бери й спілкуйся. Все одно робити до відбою тривоги нічого. Ніт, всі заглиблені в нервове гортання стрічки. А деякі - в розмову з родичами, що зараз на лінії зіткнення.

І вже двічі ми збирали гроші на допомогу сусідам, рідні яких загинули. Тільки  що на ті гроші купиш, майже все зачинено. 

А в бабусі навпроти нашої квартири онук пропав безвісти. І бабуся дивиться на мене з докором у старечих очах. А ще місяць тому це була гарно доглянута і сповнена надій на другий шлюб шістдесятирічна білявка. Вона приїхала з провінції до дочки явно з наміром підкорити столицю або хоч столичного  мищину без житлових проблем. Жвава й моторна.

І де тепер її манікюр, зачіска й костюм в стилі Шанель? Все забрав лютий. 

Її залишили тут поливати квіти.  А дочка з молодшим онуком поїхала десь. Здається в Польщі осіла. Бабуся, на яку за добу після двадцять четвертого перетворилася сусідка, днями гортає сайти й пише звернення з проханням знайти онука, постить фото. І  ходить пішки в розтоптаних ботах повз усі блокпости по якихось інстанціях. Ніколи не бачив того хлопця. Він не жив тут, посварився з ріднею через щось. 

Ми дуже легко сварилися ще зовсім недавно. Через що завгодно. 

Тепер не до сварок. 

Але й не до тої вселенської приязні, про яку нам казали, коли пропонували вимкнути інет і вийти на вулиці для спілкування.

І не заздрю тому, хто б це запропонував зараз. Бо інтернет - єдина павутинка, що пов’язує нас усіх зі світом і з найріднішими.

Про це ми з Ганною говоримо, поки нас перевіряють на черговому блокпості. Ми втрьох розводимо гуманітарку для тварин. Я за вантажника, наша завклубу за боса і старий водій на бусику, що дихає на ладан. Бусик, не водій. Він ще ого-го. Як притулити до теплої стінки. Це в нього жарти такі. Ганна каже - ще з совку. Якогось гумориста. Петросяна. 

Наче й не дуже багато встигли, а день ніби стік у пісок і залишив пісок під повіками.  Спати рано, і ще треба вигуляти Марсика. Барсик хоч лотком може скористатися, а Марсель лопне, та не буде такого робити вдома. Впертий старий дурень. Он лоток стоїть, чого тобі ще?

Беру з на вигул залишки фарби. Мітки диверсантські замазувати. Які придурки, їх що, в гуглмепс забанили, нащо їм оті каляки-маляки? Ще й на деревах. 

Марсик лапу задирає, а я дивлюсь. Ось знову є.  

Скоро банка закінчиться. А нову взяти ніде.  Все зачинено. А до того, що відкрито,  пішки йти треба. через пів Києва.  

І склади з кормом зачинені, Марсе. Майже всі працівники поїхали, залишилися тільки комірники, вони  за готівку не продають і з карти не заплатиш. Їм накладні треба. То тобі тьотя Паула пересилає жрачку через пів Європи.  І привіт від онука. Он, бачиш фото. У них там виставки, прикинь.  Ти теж сходиш. У ветеранах. Коли війна закінчиться. Наша хендлер повернеться з Гоа, все розмінують і…

- А що це ти малюєш тут, га? Телефоном чого світиш, кому сигнали подаєш? - о, цей не любитель соцмереж і борець з інетом і тут мене знайшов.

- Уже нічого. Мітка тут була.

- Та ти шо?

- Угу. - показую на замазану мітку. А ще, кажуть, можна землею закидати. Якщо фарби немає.

- А куди ти оце їздиш з тою бабою, і що то за мішки?

От зануда. У нас, мабуть, сьогодні вечір питань і відповідей.  

- Гуманітарка собача й котяча. Коням іноді буває.

- А, то в тебе ж собака й кіт. Гарно влаштувався. 

Мене таке навіть не бісить. Наслухаєшся за день всякого і начитаєшся. Люди розгублені й поки що не знають, як вижити. Зриваються на косий погляд, не те що на слово. А якщо  скажеш, що корм безплатний, а пальне ні, то взагалі ховайся. Й фоткати звірят біля мішків не можна. Бо вони не у виставковому вигляді, що про них подумають.  

Що про нас подумають ті, хто шле корм, коли ми не відзвітуємо, нікого не колише. А що подумає сусід, то й поготів пофіг. Він мені ніхто і звати ніяк. Селюк якийсь і відставник. Ходить, всюди носа пхає, повчає. Порядки свої наводить.

- Ти б людям возив гуманітарку - нудить,  поки ми повертаємося додому. І пильно дивиться, чи я приберу за Марсюхою. На, дивись. Щоб тобі повилазило.

- Он вам під дім гуманітарку привозять щоденно. Чого не користуєтесь? - питаю злісно, бо хоч на комусь можна зірватися.

- Я не бомж. Мені встидно до них підходити. От якби вони по квартирах розносили. А ходити просити…

- Не треба просити. Просто підійдіть і візьміть. Маркет зачинено, а ви ходите три зупинки через чотири пости по хліб. Відволікаєте трошників.

- Мені ходити корисно. А тебе я запам’ятав. Ти постійно носом в телефоні, лазиш всюди типу собаку вигулюєш, малюєш на деревах. Дивись мені, як прилетить сюди, воно й в тебе прилетить.

- Аби в вас не прилетіло, і добре. - кажу, входячи в ліфт. Нехай застрягну, тільки б відчепився. Бо своїх бити не можна. Тільки ворогів. А ми тут зараз всі свої.