Інтернет - зло, казали вони.

- Все втичиш у інстаграм? - саркастично цікавиться сусід по сховищу.

- Угу. - хоч це не інста, а особисте у мордокнижці. Та нащо йому ці подробиці. Будь-який інет зло, заважає спілкуванню людей. Ну ви й самі в курсі.

- Оці ваші мережі. Зараз ракета вицілить сигнал і прилетить прямо сюди. - о, нова концепція. Раніше телефон вбивав тільки потенцію. А тепер он до чого техніка дійшла.

Підіймаю очі. Дядька наче не столітній. Років п’ятдесят, хоч тут освітлення не дуже. Дивиться єхидно, наче вчитель, що підловив на незнанні чогось елементарного.

- Угу. - з такими сперечатися, тільки час витрачати. Як і з ботами. Ти доводиш щось очевидне, а їм за це на пивас капає. Мені б встигнути ще десятьом френдам відповісти. І не образити.

Паула як раз питає, чи я в безпеці. І чи не треба мені якась допомога. Так, я в безпеці, дякую за донат. Обов’язково звернуся, якщо чогось буде треба мені особисто.

Гарна людина ця Паула. І мені зараз дечого дуже хочеться. Тільки поки з Франції доїде пліснявий сир і бокал того, що вона вчора постила у себе, то з того буде уже засохлий пеніцилін і скисле пійло. А фотка супер. Люблю дивитися на таке. Наче все ще до війни.

І Лель з Фінляндії пише, що переживає сильно. І може я приїду все ж, бо видно по карті, що вони вже просто біля мене.

І тобі дяка, Лель. Ми про це вже говорили. Я буду тут. Непризовний, то не значить, що не можу захищатися. Друг з Канади сердиться на свого Джастіна, що тільки шкарпетками хизується, а сам втік, а от наш президент…

Вони всі так переживають і хвилюються, це мило, трохи смішно, трохи розчулює і не зовсім трохи бісить. Бо я ж бачу, скільки з них перепостили вимогу закрити небо або від кого прийшли донати  у наш фонд допомоги.  

Мала пише, що не питатиме, чи мені страшно, бо і так знає, що ні, і то  у мене профдеформація. А їй от буває страшно, коли гортає стрічку. Малий присилає ролик зі своїми розетковими свиньми, що жують травинку з обох кінців. Їх мати присилає статус. До речі смішний. До речі російською. Про самоідентифікацію. І фото малих з виставки коней. Коники гарні. То вони на вихідних вибралися. 

Що, уже вихідні минули? Нічосі.

Яке сьогодні число? Добре, що в телефоні показано. Бо у мене в голові все ще лютий. А насправді березень. Лютий такий у нас березень, що писець. 

Мій внутрішній годинник вперто стверджує, що сьогодні десь сорок перше лютого. Уже пару тижнів стверджує, а до того відлічував дні справно. Потім довелося його зупинити. Жити одним днем і не планувати нічого надовго. 

- Чуєш, що кажу? 

-Га? - виринаю з розмови із сім'єю в підвал нашої висотки. Місця не так щоб багато на всіх. Без мене буде просторіше. Більше не спускатимусь, хоч сирена за вікном дудить у вухо й виносить мозок, а тут її майже не чути.  Бо оці смикання бісять. 

- Ти виключи телефон. Не наводь на нас ракету, чуєш? 

Чого йому треба? Типу енергетичний вампір, вдома нудно, а тут можна? От я тобі зараз...

Вчасно згадую - життя, то одвічна боротьба розуму з інстинктом. Зараз перемагає інстинкт. І в мене, коли хочеться прибити того, хто ближче, бо не можеш дотягнутися до ворога. Мабуть, у нього те ж саме?

Тому вмикаю залишки інтелекту. Він у мене не штучний, на жаль. І сильно попсований спанням в коридорі прямо в одязі й кросах. Тож гальмує. І я все одно навіщось залишаю за собою останнє слово. 

- Українською правильно вимкни, а не виключи. Знайдіть в інеті якісь курси. Їх зараз повно. А то ваш  акцент вухо ріже. -  починаю і тучже  вольовим зусиллям завершую бліц-урок рідної мови для цього понаїхала. 

Підхоплюю кота й іду до себе. Марсюн тюхкає слідом, сопе невдоволено. Тільки пригрівся, і знову сходами видиратися аж на п'ятий. А що робити, от електрика в ліфті закінчиться на середині підйому, і тоді як, песику мій старенький?  Кіт розплющує одне око й одразу заплющує. Висить на руці ганчіркою. Може його контузило, і він не чує, може просто флегматик. А може теж профдеформація.

У вайбер приходить сповіщення з домового чату. З перепостом дурнуватої статті про світломаскування.

Мене трохи вкурвлює. 

Але вішаю на вікно товсту ковдру. Прикручую проволокою, бо так не тримається. Нічо, тепліше буде, опалення ж не працює. 

Зате інет полікували.  

Як раніше казали - вимкніть інет, вийдіть на вулицю й посміхніться один одному. Тепер кажуть - комендантська година. І збивають закрутками дрони, нікуди не виходячи.

А спілкування з сусідами по висотці, де колись вистачило б жильців на гарне поселення міського типу, виявляється не таке приємне, як нас запевняли числення статуси противників інету в .. . ага, в інеті.

 Пам’ятаєте приказку про бабусь-персіонерок  на лавочках?  У тому, що можна назвати двором нашого дому є спортмайданчик і місце для паркування, два дитячі майданчики, АТВ, зоомагазин й ветлікарня, магазин оргтехніки, перукарня й дві кафешки.  Ще б відділення банку, і вважай всі потреби пожильців закриті. А от лавочок немає.

Квартири й без них гарно продаються, ще рік тому ми тут були майже без сусідів, а тепер вважай все продане. Але ми знову без сусідів. Бо війна і танчики їздять не в компі, а по Перемоги, на Берестейській попалена техніка, ну ви самі в курсі. - і це майже під вікнами. 

Так про що це я?

А, ну так. Тут немає філії жодного банку, на що всі нарікають. І жодної лавочки під жодним під’їздом, де могла б бути ваша реклама, перепрошую, де якісь міфічні пенсіонерки могли б пліткувати.

На це не нарікає ніхто. Всі плітки про Нінку-прастітутку і хто неправильно викидає сміття тепер в домовому чатіку.

А замість лавочок гарні клумби. І всі, хто тримає собак - в розстрільному списку пенсіонерок, що цими клумбами опікуються. Бо хто їх зна, може ті собаки лапу задирають на сортові півонії, поки пенса втичить у чатік.

Дякую, що зазирнули, це конкурсний твір, тому кожна вподобайка й додання до бібліотеки - плюсик у вашу карму і радість для автора :)