3

Ніч корпусами шпиталю, мов густа ковдра, і навіть вітер не наважувався торкнутися шибок. Вів’єн не спала — сиділа на підвіконні, загорнувшись у тонку ковдру, слухала, як у сусідній палаті хтось кашляє...

 Увійшов Ноа. З рюкзаком через плече. Його очі блиснули в півтемряві.
— Ви готові? — спитав він тихо, майже не рухаючи губами.

Вів’єн кивнула.
— Куди ми підемо?

— Спершу за межі шпиталю. Далі — порт. Там катер на материк, вантажний, але без зайвих запитань.

Він кинув їй чорний светр і тонку куртку, що пахла димом.
— Це надіньте. І окуляри. Не дивіться нікому в очі. Говоріть мало. Якщо питатимуть — ви технік із лабораторії.

— З лабораторії?

— NASA, — коротко сказав він. — Не смійтесь, просто скажіть “так”, якщо хтось згадає.

Він простягнув їй конверт. Усередині — паспорт, який на дотик здався справжнім. Її ім’я — Vivian Harlowe. Дата народження інша, країна — Канада.
— Це тимчасово, — додав він. — Краще, ніж нічого.

Вів’єн мовчки кивнула. Руки трохи тремтіли, але вона намагалася не показати.

Вони йшли довгим коридором, де світло мигтіло через рівні проміжки. Кожен відблиск здавався поглядом. Біля дверей стояв охоронець, але Ноа махнув йому паперами, щось коротко сказав португальською — і той лише буркнув у відповідь.

Надворі пахло морем. У повітрі стояв густий запах солі й мазуту, десь далеко гули генератори. Вони обійшли шпиталь з тилу, де була стара хвіртка між пальмами.
— Далі швидко, — прошепотів Ноа. — Там немає камер.

Вів’єн ступала по мокрій землі, ноги тремтіли, але вона не спинялась. Ліхтарі залишилися позаду, лиш чорне небо й шум хвиль.

— Туди, — показав Ноа. — Унизу старий док. Там човен.

Вони спустились вузькими сходами. 

(...)

Вів’єн стояла біля причалу, де катер трохи підкидувало хвилями. Вокруг метушилися люди: вантажники штовхали ящики, охоронці щось бурмотіли по раціях, пасажири спішили до своїх кают. Вона відчувала, що її кидає з боку в бік, і відчуття було як у воді, тільки тверде і холодне.

Вона йшла, нахиляючись, наче ковзала крізь людей, пробиралася між вагами, сумками, крикливими голосами. Час від часу хтось торкався її плеча — вона притискалася до стінок, відштовхувалася і рухалася далі. Хвилі піднімали човен, і катер скрипів, шумів, наче хотів її видати.

Вів’єн помітила темну дверку — маленьку, вузьку, схожу на запасний вихід. Вона стягнула рюкзак на спину і присіла, ковзаючи низом каюти, поки дверцята не сховали її від усіх. Усередині було тісно, запах дерева і масла, нічого зрозумілого не було — лише темрява і приглушене дихання двигуна, що тремтіло крізь підлогу.

—Ваші документи, — за спиною Вів'єн почувся голос бортпровідниці.

Вів’єн завмерла, відчуваючи, як стукає в скроні. Вона повільно обернулася — бортпровідниця стояла поруч, усмішка напружена, очі уважні. Пасажири крокували далі, не помічаючи її, але голос зупинив час.

— Ваші документи, будь ласка, — повторила жінка, протягуючи руку.

Вів’єн схопила конверт з підробленими паперами, що Ноа передав їй ще на березі. Руки тремтіли, і окуляри трохи сповзли на ніс.

— Звичайно… — прошепотіла вона. 

—Тут...все добре, — кивнула вона, ідучи коридором, перевіряючи квитки інших.

Ранок прийшов не тоді, коли сонце піднялося, а коли метал під ногами почав гудіти рівніше.
Вів’єн вийшла на палубу, ковтаючи холодне повітря, і знову відчула те, що називалося тривогою — воно сиділо десь між грудьми й горлом. Корабель ішов рівно, майже без хитання, але очі боліли від блиску хвиль.

Навколо — люди. Чоловік у пом’ятій сорочці сперечався з офіцером. Пара туристів фотографувала чайок, що летіли паралельно кораблю. Десь унизу, біля бортів, гуркотіли механізми — здавалось, що весь метал живе своїм диханням.

Вона стояла біля перил, тримаючись за поручень так, щоб пальці побіліли. Їй було холодно. Хоча сонце гріло, вітер рвався з моря, і звук хвиль був такий, ніби хтось постійно щось стирав з пам’яті.

— Ви не спите? — голос іззаду.
Вів’єн обернулась. Той самий чоловік, якого бачила в порту. З темним волоссям і нервовими руками.
— Не сплю, — коротко відповіла.
— Дивно. — Він дивився кудись повз неї. — Більшість у цей час ще внизу. Там, у каютах, легше дихати.

Вона промовчала. Вітер зірвав з її волосся кілька пасом, і вони прилипли до щоки.
— Ви летите... тобто пливете... теж до Америки? — запитала.

— Якщо це ще Америка, — відповів він, і на обличчі з’явилась усмішка, але така, ніби вона була там не для радості.
— Ви про що?
— Про новини, — кинув він, витягаючи з кишені зім’ятий аркуш. — Кажуть, той рейс, “Flight 17”, більше не шукають.

— Ви летите в Техас? — спитав чоловік, його голос трохи зірвався на останньому слові, ніби він сам не був певен, куди пливе.
Вів’єн озирнулась — очі трохи примружені, наче від світла, хоча світла було мало.

— Ні... — відповіла повільно, майже пошепки. — Я не в Техас.

Його брови ледь здригнулися.

— А куди тоді?

Вона знизала плечима. Мовчала кілька секунд, дивилась, як чайка сідає на поручень і знову злітає, ніби нічого не сталося.

— Мені треба... інше місце. — коротко.
— Якесь конкретне?
— Ні. Просто не Техас.

Його звали Мірон Деґре. Він не представився, просто в якийсь момент це стало зрозуміло — на бирці, пришпиленій до його сумки, було надруковано ім’я: “MIRON DEGREE — OPERATIONS”.

—Мірон, — простягнув її руку, зауваживши, що та хлянула на його сумку із вишитими тугими нитками літери імені.

—Вів’єн,  — несміливо мовила.

— Я у Х’юстон, — сказав Мірон після короткої паузи. — У мене помер батько.

Вів’єн нахилила голову.
— Співчуваю...

Вітер зірвав кілька краплин із поручня, вони впали їй на долоню — холодні, як спогади.
Вона говорила тихо, не дивлячись на нього:

— Коли мені було шістнадцять, мій батько зник безвісти... Ми жили тоді біля затоки, мама довго плакала. Вона чекала, що він повернеться, писала в поліцію, питала в рибалок, але ніхто нічого не знав.