Соняхи

Вечірній поїзд стояв на шостій колії Центрального залізничного вокзалу Києва і поступово наповнювався людьми. За звичкою, я приїхав завчасно, тому не спішучи розклав речі і дивився в заклеєне скотчем вікно, міркуючи, наскільки ефективним є такий захід боротьби з уламками. Мої роздуми обірвав перший пасажир, який увійшов до купе і про кого маю намір розповісти - високий молодик у військовій формі Збройних Сил України. 

Ярослав, так його звали, виявився сапером, який їхав на коротку ротацію у рідну Коломию, що на Івано-Франківщині. Він ввічливо привітався, потиснув руку і тихенько сів у кутку. Постійні погляди на годинник, у вікно та в коридор вагону, видавали в кремезному хлопцеві легке занепокоєння. Я поцікавився, чи він когось чекає і Ярослав, з виснаженою посмішкою, сказав, що йому не в терпець, коли вже ми нарешті поїдемо, адже дорога з Краматорська в рідну Коломию дуже довга, а він далеко не перший місяць сумує за близькими. 

Так почався наш вечірній діалог, до якого приєдналося два інших пасажира, тато і підліток-син, що їхали у справах до Львова. 

Ярослав обачно розповідав про себе і спершу дуже мало говорив про війну. Звісно ж, усі учасники розмови розуміли, що він не може ділитися фактами про бойове місцезнаходження, становищем справ на відведеному напрямку служби тощо, але нас неймовірно цікавив його побут, що бачив, де був і як воно взагалі. Поступово коломийчанин відкривався, особливо, піддаючись непідробній, щирій цікавості підлітка і його кумедним запитанням, на кшталт: “Чи пощастило тобі побачити танк?”. “Скажу більше, - відповідав Ярослав, - пощастило побачити декілька ворожих танків і, дякувати Богу, на момент нашої зустрічі вони вже були знищені”. 

Як з’ясувалося, молодику щойно виповнилося 32 роки, велику частку з яких, за сумними “звичаями” жителів західної України, він провів на підробітках в Європі. Коли ж почалось широкомасштабне вторгнення Росії в Україну, Ярослав не бачив іншого варіанту, як залишати усі свої справи, та їхати на захист Батьківщини. Завершив підготовче навчання, згадуючи давню військову службу і, за розподілом командування, пішов до саперів, чим дуже пишався. Пишалися ним і його батьки. Дружини в Ярослава не було, але, за його ж словами, війна дозволяє добряче розібратися в житті і отримати відповіді на ряд фундаментальних запитань, тож він, як і багато побратимів, вирішив по закінченню служби одружуватись і сором’язливо додав, що дружину вже собі придивився. 

Ярослав продовжував розповідати про цікаві моменти несення служби, про жахи війни та кмітливість українських воїнів на полі бою та в побуті. Він не втомлювався повторювати, що роботи в нього вистачає, адже росіяни мінують усе довкола і йому зустрічалися навіть заміновані запальнички та мильниці. “Клацнеш таку запальничку, - з серйозним поглядом на підлітка, розповідав сапер, - і пальця як не було”. Та поки двох інших пасажирів купе цікавила вибухівка, зброя і техніка, мою увагу привертали моменти, коли воїн розповідав про те, як швидко на війні дорослішаєш, як легко усвідомлюєш, хто сміливий, на кого можна покластися, а від кого краще триматись подалі.

Провідниця, сіючи тишу, запропонувала принести чай і всі як один погодилися, дістаючи бутерброди, сир, хліб, яйця, ковбасу тощо. У Ярослава з собою було декілька солодких круасанів, тому я запропонував йому розділити мою вечерю, якої було забагато на одного. Через свою сором’язливість, він намагався усіляко відмовлятися, та трохи моєї наполегливості і він зізнався, що за останні дні подорожі не їв нічого домашнього, тому з радістю скуштує хоча б один бутерброд. Атмосфера в купе ставала дедалі дружньою і мені випала нагода довідатись у воїна більше про його особистий досвід, чи було щось хороше, які в нього плани і таке інше. 

“Знаєте, я ніколи не мріяв стати військовим і ніколи не вірив у те, що на війні є бодай щось хороше, - зізнавався Ярослав, - але, поклавши руку на серце, готовий стверджувати, що за останні півроку служби в моєму житті сталося не менше прекрасних моментів, ніж моментів лихих. Ви не уявляєте, якою смачною здається розчинна кава Нескафе одразу після обстрілів, як плачуть дорослі дядьки, коли розглядають малюнки від дітей, яке помаранчеве сонце сходить над Донбасом… А соняхи, я в житті не бачив стільки соняхів, вони там повсюду, наче їм і годі деінде рости, цілі поля, сотні і сотні гектарів...”. 

Ми мовчали і заворожено слухали молодика, який поступово переставав помічати нас, його очі блищали і він наче переносився в картини, які описував: 

“Бувало, я колись повертався додому з Польщі і для батьків це була велика радість: мама щодня готувала щось смачненьке, а тато одразу планував роботи біля дому, в яких я знадоблюсь. Любов - вона проявляється по різному, - посміхався Ярослав, - відремонтувати генератор, подивитися до пральної машинки і навіть налаштувати принтер - усе було на мені, бо: “Ти ж вчився на інженера, ну!”, - казав тато. Не стану вигадувати, ніби-то сильно любив йому допомагати, але добре пам’ятаю, як ми будували теплицю для помідорів. Клянуся, тато нетерпляче сковтував, уявляючи готову теплицю у всій своїй величі, примружено дивлячись в далечінь.

Це була його мрія.

Вдумайтесь: приміщення, спроєктоване не інакше, як для створення ідеальних умов для вирощування помідорів. Теплиця забезпечить їх стільки, що потім з них можна буде робити салати, закрутки, домашній сік і взагалі харчуватися майже лише одними помідорами, гордовито усім розповідаючи, що вони «домашні».

Чудова мрія.

Ніколи не забуду, як світилися татові очі з кожним забитим цвяхом. Безліч сварок виникло у нас з приводу того, як робити краще, безліч історій було розказано впродовж будівництва. Тоді я нервувався, що витрачаю свою відпустку на його забаганки, а нещодавно під обстрілами прийшла проста думка щодо цього: «Тато і син будують теплицю для помідорів»”.