Сонях

Жила собі в одному селі дівчинка на ім'я Софія. Була вона світловолоса, з великими карими очима, які завжди світилися цікавістю. Софії було дев'ять років, і вона дуже любила проводити час із дідусем. Її дідусь, якого всі в селі називали Діду Микола, був справжнім господарем: у нього завжди був порядок на огороді, і кожна грядка виглядала ідеально. Софія любила допомагати дідусю: полоти бур’яни, поливати квіти чи збирати овочі. Але найбільше їй подобалося гуляти по городі й знаходити щось нове та цікаве.

Одного разу, коли вони з дідусем працювали на грядці, Софія побачила неподалік маленький сонях. Його стебло було тонке і зелене, листя ще не розгорнулося повністю, а квітка тільки-но починала прокльовуватися з пуп’янка.

— Діду, а звідки тут сонях? Ми ж його не саджали, правда? — запитала Софія, нахиляючись до рослини.

Дідусь підняв голову, витер піт із чола і усміхнувся:

— Це, мабуть, сам виріс. Може, насіннячко принесло вітром або пташка впустила.

Софія уважно подивилася на сонях. Його тоненьке стебло тремтіло від легкого вітерцю.

— А можна я буду за ним доглядати? Це буде мій сонях! — з ентузіазмом запитала вона.

— Звісно, можна, Софійко, — відповів дідусь, лагідно посміхаючись. — Але пам’ятай, що рослинам потрібен догляд і турбота. Він без тебе не впорається.

— Я обіцяю, що буду піклуватися про нього щодня! — урочисто сказала Софія, поставивши руки в боки.

З того дня Софія почала доглядати за соняхом. Щоранку, після сніданку, вона бігла на город, щоб перевірити, як почувається її рослина. Вона обережно поливала землю навколо стебла, щоб коріння отримувало достатньо води, але не заливала його, як навчав дідусь. Софія знімала бур’яни, які намагалися прорости поруч із соняхом, і навіть принесла невеликий кілочок, щоб підв’язати його, коли вітер став сильнішим.

Одного ранку Софія знову прийшла до соняха і побачила, що його листя стало ще більшим, а пуп’янок — трохи більшим і круглішим.

— Привіт, соню, як справи? — запитала вона, сідаючи біля нього. — Ти вже такий великий! Скоро ти обов’язково розквітнеш.

— З ким це ти там розмовляєш, Софійко? — почувся голос дідуся, який підійшов до онуки.

— З соняхом, — серйозно відповіла дівчинка. — Йому ж, мабуть, сумно стояти тут самому.

Дідусь засміявся:

— Ти молодець, що так дбаєш про нього. Але соняхи сильні. Вони завжди тягнуться до сонця, навіть якщо їм важко.

— А я допоможу йому тягнутися до сонця, — сказала Софія, вирівнюючи листочок соняха.

Дні минали. Сонях ріс, а Софія не пропускала жодного дня, щоб його провідати. Вона навіть принесла йому невеликий білий камінчик, який поклала поруч, щоб "йому не було самотньо".

— Діду, а коли він розквітне? — одного разу запитала Софія, коли вона разом із дідусем пили чай на веранді.

— Кожна рослина має свій час, — відповів дідусь, задумливо дивлячись на далекі поля. — Але якщо ти піклуєшся про нього, то він обов’язково розквітне. Треба лише трохи терпіння.

Софія кивнула, хоча їй дуже кортіло побачити, як сонях розкриє свої пелюстки.

Одного ранку, коли сонце тільки почало підніматися над горизонтом, Софія прокинулася раніше, ніж зазвичай. Вона швидко одяглася і побігла на город. І тут її чекала справжня магія: сонях розквітнув! Його велика жовта квітка виглядала, як сонце, а темна серцевина була повна насіння, яке ще не дозріло.

— Діду, він розквітнув! — закричала Софія, махаючи рукою.

Дідусь вийшов на город і теж усміхнувся, побачивши розкішний сонях.

— Ось бачиш, Софійко, твоя турбота принесла плоди. Тепер це справжня окраса нашого городу.

— Він такий гарний! — захоплено сказала Софія. — Наче справжнє сонце!

— А ти знаєш, чому соняхи так назвали? — запитав дідусь.

— Чому? — здивувалася Софія.

— Бо вони завжди тягнуться до сонця, куди б воно не йшло. Це в них така особливість, — пояснив дідусь.

Софія подивилася на свій сонях із гордістю. Вона знала, що це і її заслуга, бо вона щодня дбала про нього й допомагала йому рости.

Так і закінчилася ця історія — про маленьку дівчинку Софію, яка навчилася піклуватися про свій сонях і побачила, як її турбота й любов можуть розквітнути разом із рослиною.