Початок пригоди

Від країни Сонця перехоплювало подих. Більш мальовничого місця годі було шукати. Тут з високих схилів спадали дзвінкі струмочки, які виблискували всіма барвами. Величні ліси та попелясто-блакитні гори зливалися з пухкими хмарками в танці. Чарівні міста дивували кожного — химерні будівлі нагадували справжні цукерки. Різноманіття форм вражало. Але винятковим було те, що країна лежала серед неозорого неба!

У столиці, що звалася Небокрай, усі доріжки були з веселок і тонких павутинок  — сонячних променів. Дерева тут вбиралися в багрянець, а від їхніх листочків віяло теплом. Золотий пил і місячне сяйво прикрашали будинки від верхівок і аж до низу. Дахи відбивали ніжне світло, яке огортало все навколо теплою сонячною ковдрою.

У кожному подвір’ї чарівні садочки повнилися ароматом первоцвітів. Саме тому Весна тут жила цілісінький рік разом з Літом та щедрою Осінню й дарувала задоволення жителям Небокраю. Зиму ж у місті бачили рідко, бо вона нездужала від таких палких веселощів. І гостювала старенька всього кілька тижнів, допоки зимові свята справляли вечірки.

Перини зі справжніх хмарок робили сон містян приємнішим. Дні проходили в мріях і радісних святах. Можна було довго гойдатися на павутинці із сонячних променів, досхочу об’їдатися солодкою хмаринковою ватою або ж весело бігати наввипередки аж до горизонту й потім скочуватися з веселкової доріжки додому.

У цьому надзвичайному світі зростав Сонячний Зайчик. На диво, таке життя йому здавалося буденним і дещо нудним. Його серце відчувало, що сонячний світ зовсім маленький, а десь за обрієм чекають справжні дива.

От тільки матуся повчала не поспішати дорослішати, бо треба ще багато чого зрозуміти. Наразі ж варто добре їсти й спати, а також учитися, учитися і ще раз учитися. А колись, у майбутньому, на нього чекатимуть звершення.

Зайчик часто запитував маму, ким він буде, коли стане дорослим. Мама-Сонечко лише всміхалася, гладила по голівці й казала, що його призначення в житті дуже важливе.

Але ж яке було те призначення? Ганятися за кольоровим люстерком — і так веселити дітлахів? Відблискувати від ранкової роси? Чи заглядати в шибку, коли малятам Небокраю ставало сумно?

Складно було знайти відповіді на ці запитання. А в житті все минало розмірено й просто. Це змусило б засумувати навіть найтерплячіших — що вже казати про Зайчика.

Через нудьгу він почав забувати про свої обов’язки й рідко виходив гуляти з дітворою. Часто ховався в темних куточках Ночі й засмучено нарікав на долю. Пустунець жадав пригод.

Аж якось одного ранку Зайчик лежав у своєму ліжку й мрійливо розглядав книжку з надзвичайними місцями Всесвіту. Він уже давно не спав, а Мама-Сонечко тільки-но почала прокидатися. День нестримно наближався, і далеко на Землі забриніли крапельки роси від літнього вітерцю. Раптом неподалік залунала чарівна пісенька:

Прилинь-прилинь, бринь-бринь, бринь-бринь.

У серці ключ шукай, в мандрівку вирушай.

Повір у чудо, що є повсюди.

Воно в цю мить бажання всі здійснить.

Тільки-но мелодія закінчилася, перед зайченям з’явилася птиця Надія. Вона була зіткана з блакитних краплинок роси.

Птиця промовила найбажаніші слова:

— Тобі час вирушати в дорогу, адже на краю Землі чекають на допомогу. Злий дух Недовір полонив Радість і Щастя. Тільки ти зможеш їх урятувати. Вирушай до пані Півночі — там тобі допоможуть.

І вона розчинилась із першим промінням Мами-Сонечка, а розгублений Зайчик зостався наодинці.