Розділ п’ятий. Сходження на і з

– Оріоне!

– …

– Оріоне!

– ???

– Оріоне!!

– Знаєш, Рафіку, колись мій маленький дурнуватий братик точно так само діставав мене. І знаєш, що я йому зробив?

– У тебе ж ніколи не було брата, – пробурмотів Рафік, важко віддуваючись під ношею, що лежала на плечі. – У тебе ж тільки сестра, Люція.

– Підловив − зараховую! – на обличчі Оріона Веселого з’явилась лукава посмішка. Він поправив комір свого стильного пальта, визначив час за улюбленим срібним годинником і навмисне прискорив крок через поле, щоб зрізати дорогу. Позаду сопів і форкав його постійний напарник під тягарем непритомного тіла, завернутого в чохол, яке він тягнув на плечі.

Веселий подумки подякував долі, що йому не доводиться тягати на власному горбі замовлення. Добре, що є Рафік. І з’явився він вчасно – приблизно рік тому, якраз у той час, коли сам Оріон і Люція уже почали працювати у «Злі та синах».

А причиною появи Рафіка були його двоюрідні брати – Степан і Богдан. Степан працював бухгалтером на великому заводі з виготовлення безсульфатних мийних засобів аж до того моменту, коли виявилося, що він підкрадає заводські гроші і паралельно оформив Богдана охоронцем із зепе на три ставки, ще й постійно оплачує йому подвійні лікарняні.

За справу взялася прокуратура. Братам загрожувала стаття за шахрайство і розкрадення грошей. Чоловіки відчайдушно шукали виходу з такого становища і якийсь час переховувалися у своєї тітки, матері Рафіка, в селі. Знайшовши організацію, яка пообіцяла закрити їхню справу, якщо вони підуть в неї працювати, брати ухопилися за неї. А потім запросили до праці й Рафіка, якого звільнили зі складу лаків і фарб за те, що він грався, підпалюючи лак з балончика просто серед стелажів із легкозаймистим.

Те, що за Рафіком треба час від часу приглядати, було зрозуміло ще в перший день, коли він стрибнув з вікна на третьому поверсі на сусіднє дерево, бо Люція з Фрідріхом вирішили піджартувати над новеньким і сказати, що в корпорації так перевіряють на хоробрість.

З криком «Кі-я!..» у позі білки-летяги Рафік стрибнув на тополю. Дострибнув він добре і навіть на кілька секунд застряг у гіллі, а потім, обдираючи руки, обличчя, яким він гальмував по корі, шматуючи свій спортивний костюм, мішком гепнувся на траву. І заревів, як п’ятирічний.

На рев збіглося, звичайно, пів організації. Олексій Олексійович Стогненко особисто викликав до себе Люцію і Фрідріха «на килим» і вичитав. Потім їх перехопила Каїна і примусила прибирати не тільки те місце, куди гепнувся Рафік (з усім, що з нього витекло), а ще й усю територію організації. На завершення зняла заробітну плату за три місяці – як штраф.

Рафіка потримали в лазареті, погодували солодким, повтішали і залишили в організації, у перспективі з навчанням деяким культурним основам. Займався цим особисто Оріон Веселий, у якого був диплом учителя молодших класів.

Саме він навчив цю дитину в тілі дорослого, як користуватися телефоном, радіо і генератором струму. Показав проєктор із діафільмами, розказав, що колись були телевізори, які він пам’ятав із дитинства.

Десь у той час між діафільмами «Кам’яна квітка» та «Гензель і Гретель» Рафік і попросився працювати з Оріоном та ходити на завдання разом.

Подивившись на шишкувате, ніби картоплина, обдерте, але щире обличчя новенького, Оріон наморщив лоба на хвилинку і відповів: − Добре, умовив.

Рафік просяяв:

− Я буду вашим напарником, правда-правда?!

– Добре, біс із тобою, – махнув рукою Веселий…

– …Оріоне!.. Оріо-о-о-оне!

Оріон Веселий відірвався від своїх думок про минуле і незадоволено повернувся до Рафіка.

– Що?

– Я втомився, – заскиглив Рафік. – Наше замовлення досить важке. Я, звичайно, поважаю твою пристрасть до традиції ходити пішки на завдання і назад, але на цей раз можна було б і потягом. Або хоча б електричкою.

– По-перше, так ми економимо гроші і зможемо їх витратити на себе, – діловито відповів юнак, – по-друге, ми й так їхали від самого Ха з велорикшами. До моря залишилося якихось двадцять кілометрів. По-третє, пішки пересуватися безпечніше, поліція не зупинить і не обшукає. А ще в електричці можна зустріти того, кого не бажаєш. Я знаю, це їхній улюблений вид транспорту.

– Чий?

– Того, від кого ми з Люцією втекли і досі переховуємось, – буркнув Оріон. – Не вистачало, щоб він нас засік, у нього довгі руки, можливо, навіть довші, ніж у нашого Голови.

Рафік слухняно замовк.

Через півгодини:

– Оріо-о-не!

– Що?

– А від кого ти переховуєшся?

– Від колишньої дружини, – похмуро пожартував Веселий.

– Що-що?

– Та ніщо, геніальний ти мій. Брилик на мозок не тисне?

– Є трохи. Оріо-о-оне, ми ж друзі!

– Присягни на «Енеїді», що нікому не розкажеш! – Оріон витяг з наплічника книгу і простягнув Рафіку.