Галина твердою ходою вишивала кімнатою і рішуче пакувала речі Андрія у валізи. Сам Андрій сидів на ліжку, обхопивши голову руками, і стогнав.
– Ой, мені погано, Галюсечко!.. У мене серце болить! Я, мабуть, гіпертонік… Ой лишенько! Пропаду!
– А печінка в тебе не болить, симулянт проклятий?! Так я влаштую! – полковник жбурнула в Андрія джинсами. – Краще б мені допоміг, ніж на мізки капати, безсовісний ти… Сім’ю покинув, дитину новонароджену покинув!
– Г-а-а-а-л-ю!
– І хай росте, як перекотиполе, одне, як палець! Андрію, ти мерзотник! І як тебе тоді на Марс взяли, такого безвідповідального?!
– Я мову знав, – єхидно нагадав Андрій і посміхнувся.
– Як шкода! Краще б я тебе зроду не бачила! Геть!
– Я ненавмисне, – заплакав Андрій.
Галина завмерла на місці зі згортком одягу в руках. Андрій зраділо випростувався.
– Ти мені пробачила?
Історик одразу ж зрозумів, що спитав він це дарма. У нього в ту ж мить полетіли валізи.
– Рядовий, збирайся! Твоя електричка відбуває за три години.
– Галочко… куди я поїду? Це будинок моєї бабусі, я ж тут виріс!
Жінка задумалася і знову завмерла посеред кімнати з його сорочкою. Через хвилину сказала:
– Знаєш, ти маєш рацію. Дитина – це серйозно, їй потрібен великий будинок, багато вільного простору і все таке. Значить, треба йти мені. Андрію, бувай!
Галина дістала свою спортивну сумку, вкинула всередину паспорт, військовий квиток, гаманець, комплект змінної білизни і попрямувала зі спальні до сходів.
– Галю! Не треба! – Андрій миттю зірвався з дивана і намертво охопив жінку за талію. Але горда пані полковник не здалася і пішла сходами, тягнучи за собою свого «хм, хлопця». Вже колишнього, звичайно. Андрій чіплявся за неї, як цуценя, і голосно гуркотів колінами об сходи.
– Галюсю, я тебе кохаю! Я жити без тебе не можу! Мені лише ти потрібна!
– А звідкіля у Марії дитина в такому випадку?
– Без кохання – це не зрада! І ми з тобою тоді тільки місяць зустрічалися! – надривно, але вельми авторитетно закричав Андрій.
Такого Галина вже не витримала й одним ударом відправила історика в нокаут. Звільнившись від його обіймів, вона зітхнула зі злістю і за два кроки опинилася коло дверей. Й одразу ж налетіла на маршала Смирнова, який секунду тому доволі безцеремонно розчинив їхні вхідні двері і став на порозі.
Маршал машинально обійняв її і притис до себе.
– Добрий ранок вашій хаті! – сказав Владислав Смирнов, придирливо оглядаючи вітальню і посміхаючись. – А я без стуку… але, бачу, мені тут і так раді, правда, красунечко! Давно не бачились, Галино Котенко.
– Е-е-е… – Галина підняла на Смирнова очі і зніяковіла. У Смирнова були закохані усі жінки-військові. Та що військові, подейкували, він розбив серце не одній марсіанській принцесі. У свої сорок шість він виглядав бездоганно. Високий, гарний, самовневнений до непритоми, неперевершений стратег і просто везунчик, маршал крокував по життю з переможною посмішкою, блиском карих очей і благородною сивиною в каштановому волоссі, залишаючи позаду повержених ворогів і літри випитого алкоголю. Сидіти на місці він не вмів принципово, тож час від часу навідував своїх бойових побратимів і з особливою любов’ю − посестер. Вочевидь, настала черга Галини.
Маршал широко посміхнувся і поцілував Галина у щічку; грізна пані якось розм’якла й розгубилася.
– Я телеграму сьогодні надсилав, – пояснив маршал. – Що приїду, сонечко.
– Гей, та що тут відбувається? – гнівно закричав Андрій, який встиг прийти до тями (все-таки в глибині душі Галина його жаліла, тому сильно не била). – О жінки, ім’я вам – віроломство!
– Оце вже тебе не стосується, гуляко! – огризнулася полковник, вирвалася з обіймів маршала, і, нарешті, покинула будинок.
Смирнов замріяно подивився їй услід і провів пальцем по губах.
– Яка жінка… Вона мені завжди подобалася! А чого це вона така сердита зранку?
Андрій вголос застогнав.
– Невже кинула тебе?
Андрій застогнав ще надривніше і згорнувся клубочком на підлозі. Уся його поза виражала неймовірний відчай.
Смирнов хижо посміхнувся.
– Вона пішла… Яскраво! А ти, – він звернувся до Андрія, – не реви, козаки не ревуть. Жінка жінкою, а головне в нас, козаків, – кінь, шабля, тютюн та люлька! Ясно?
– Який кінь?
– Хороший. Щоб аж іскри з очей сипалися!
– Горілки… – заплакав Андрій.
Так, перший день у корпорації Харитон запам’ятав на все своє життя і навіть надовше. Завдань на сьогодні для нього не підібрали, тож він вирішив оцінити оточення й ознайомитись із місцевим контингентом.
Але все пішло якось не так. Зранку після їдальні він непродуктивно поспілкувався з кількома ненормальними, потім на нього налетів якийсь двоголовий пес-мутант і звалив із ніг; а опісля цього причепився бородатий чоловік, умовляючи пристати до його групи «Діти Чорнобожі», а коли Харитон відмовився, чоловік почав розповідати про своє тяжке, повне образ і втрат дитинство; після цього всього з’явився Єремія, завів до себе в кабінет і процитував беззахисному Харитонові ледь не весь Апокаліпсис, Еклезіаст і Книгу Йова, у кінці монологу додавши, що скоро ці пророцтва збудуться – мовляв, він особисто в майбутнє зазирнув.
#1733 в Фантастика
#9668 в Любовні романи
#408 в Любовна фантастика
стосунки між чоловіком і жінкою, гумор і сарказм, любовний трикутник
Відредаговано: 29.11.2022