Розділ двадцять п’ятий. Найкращі з найкращих

– Дев’ятий, десятий! – долічив Юстас своїх супутників.

Вони стояли на території корпорації, тулячись до машини. На самій території було тихо і дуже темно, напіврозвалений гуртожиток і головний корпус висилися, як дамоклів меч.

– Пропоную рухатися до провалля, – висловився Орест.

– Може, розбитися на групи, – пошепки запропонувала Галина. – Нас все-таки дуже помітно.

– Добре, тільки я з цим слабаком не піду! – голосно заявила Кассандра, вказуючи на Матеуша.

Усі зашикали.

– Рахмани вже тут, – з тугою вимовив мольфар. – Швидше діліться!

– Хай Віл іде в одну групу, Орест в іншу, – швидко скомандувала полковник. – Вони найсильніші проти рахманів. Я, Юстас (він фактично беззахисний, бо тримає Вадима!), Сід з Люцією підемо до Ореста, а Каса, Андрій, Матеуш, Мирослав – до Віла.

– Не зрозумів, – насупився напіввампір. – Чого ми з Касою в одній групі?

– Я теж не зрозумів, – капризно заявив Андрій, звертаючись до Галина. – Усі по парах, а чому ми с тобою в різних групах?!

– Бо я бачила силу Ореста проти рахманів! – злісно і швидко відчеканила Галина. – Він зможе захистити і нас шістьох. Я прикрию Юстаса, Люція – Сіда, а Орест – нас усіх. Тебе ж прикриють одночасно два вампіри, Мирослав і вогонь Вільяма. Я не зможу тебе захищати, ясно?!

– А чого ти захищаєш Юстаса? – образився Андрій. – Нехай він перейде у команду Віла!

– Юстас піклується про Вадима, хіба не видно! – огризнулась Галина.

– Жінко, та що з тобою! – психонув історик. – Мирославе, відпусти мою руку!

– Я її не тримаю, – тремтячим голосом одізвався Мирослав віддалік від Андрія.

– А хто ж це… а-а-а-а!.. – лемент історика розкотився руїнами корпорації.

– Біжімо! – заверещала Люція, перетворюючись на вовчицю.

Усі прожогом кинулися бігти, витягуючи на ходу зброю. Рахмани виникали з-під землі хаотично, змушуючи наших героїв розбігтися, як зайців.

Матеуш своїм напівзіпсованим вампірським зором вибирав дорогу серед куп цегли та інших будівельних залишків. Заховавшись за чергову купу, він притамував подих. Раптом просто перед ним виросла постать рахмана.

– Відчепися, – прохрипів наш герой. – Я ж не працював у корпорації!

Рахман простягнув до нього руку. Раптом його вдарили ззаду кілька разів, «підземник» хитнувся, і тріумфуюча Кассандра повалила його на землю.

– Досить киснути, ганчірко! – прошипіла вона вампірською до колишнього чоловіка.

– Дя-дякую, – видихнув шокований Матеуш.

Праворуч замиготіли спалахи: там, вочевидь, працював Вільям. Вампіри кинулися до нього.

Збоку від них почувся металічний дзвін – то Галина відбивалася від кількох рахманів відразу. Їй на допомогу поспішив Мирослав, який, тамуючи напад істерії, підняв рахманів у повітря і розкидав урізнобіч. За двадцять метрів від них щось гучно хруснуло – Сід зламав меч об рахмана. Люція войовниче вила. Спалахи почастішали.

– Віле! – закричав Матеуш. – Де ти?

– Тут, – почувся досить спокійний голос мага за будівлею, яка раніше слугувала за крематорій.

Кассандра блискавично стрибнула і звалила ще одного рахмана. Матеуш нарешті згадав за пістолети і дрижачими руками витяг один з-за пояса.

– Агов, де всі? – вигукнула Галина, скориставшись відсутністю рахманів. Мирослав вже кудись чкурнув і вона стояла в темряві, озираючись. Потім дістала рацію:

– Мене хтось чує? Прийом.

– Так, прийом, – захрипіла рація голосом Юстаса.

– Це Галина, ти де, прийом.

– За купою цегли. Вадим зі мною, прийом.

– Я спробую тебе знайти, прийом.

– Не треба. Знайди Віла або Ореста. Я так розумію, рахмани відчули небезпеку і почали захищати територію від нас. Прийом.

– Так, Юстасе… Я… Я хочу поговорити з тобою. Прийом, – жінка вмостилася в якусь западину між поваленим деревом і черепицею.

– Галина… – голос розвідника завагався, – не треба…

– Але ти не знаєш, що я хочу сказати…

– Знаю… Здогадуюся.

Галина помітила, що вони навіть «прийоми» забули. Вочевидь, розмова таки перейшла на делікатний рівень.

– Я не знаю, як жити далі.

– Живи, як раніше: Андрій, робота, дім. Я не порадник у таких справах.

– Але справа стосується і тебе… – пробурмотіла Галина. – Тільки не вимикайся, будь ласка.

– Я б ніколи не ухилився від розмови, вимкнувши рацію.

– Але ти зараз це і робиш – ухиляєшся, – жалібно сказала Галина.

Юстас помовчав. Потім зітхнув так, що чутно було і в рації.

– Галина, я роблю все, що в моїх силах. Але деякі обставини не підвладні мені.

– Ти говориш загадками. Які обставини? – не вгамовувалася Галина. Перед нею на відстані десяти метрів виникло кілька рахманів. Галина хутко піднялася і стисла катану, поклавши рацію в нагрудну кишеню.