Розділ двадцять третій. Магія, не інакше!

– Синку, Циля – чудова дівчинка! – мамин турботливий голос прорізався крізь подушку і впивався прямо у слухові рецептори Давиду Лотману. Колишній працівник «Зла та синів», а теперішній – «Ореста і Ко» – лежав на ліжку, накривши голову. Мама сиділа поряд і намагалася влаштувати дитині щастя.

– Вона ж така красуня!

– Та вона ходячий центнер! – заволав Лотман, висовуючись з-під подушки. – Та її п’ять рікш не можуть везти! Під нею слоняча спина вигинається…

– Вай, то був якийсь недогодований слоник, – відмахнулася мама. – Синку, дав Бог мені побачити твоє тридцятиріччя. Одружуйся, доки я жива, я навчу твою дружину по-людськи готувати фаршмак!

– Я сам собі готую фаршмак! – пробубонів Давид.

– То не чоловіча справа – біля печі стояти! – тупнула ногою мама. – Все, набридло тебе вмовляти…

Давид зітхнув з полегшенням.

– …Я таки піду сватати Цилю, і годі балачок! – закінчила мама.

– Що? – Лотман з’явився на світ Божий з-під ковдри і подушки. – Мамо, краще нехай мене рахмани заберуть!

– Не мели дурниць, – безтурботно відповіла мама, одягаючи капелюшок, рукавички і беручи сумочку. – Я пішла!

– Мамо, за що?! – з розпачем заволав Лотман.

А у відповідь, як-то буває у міському будинку – тиша. Жодна жива душа не зглянулася на його горе, жодна турботлива рука не лягла на плече.

Давид зітхнув і пішов на кухню – їсти мамин фаршмак.

Короткий зимовий день швидко перейшов у вечір. Давид у глибокій депресії збирався до театру на виставу, яка за іронією долі називалася «Одруження Фігаро».

Замикаючи квартиру, Лотман почув тихі кроки позаду себе. Озирнувшись, він побачив темну постать.

– Добривечір, – про всяк випадок привітався Давид. – А ви до тітки Рози у сто сорок шосту?

Постать мовчала, підсовуючись ближче. Раптом на сходах знизу з’явилися ще постаті, і Давид упізнав рахманів. Притиснувшись спиною до дверей, він гарячково обдумував стратегію втечі. Але так нічого і не встиг придумати. Рахмани нахлинули на нього чорним покривалом. У той же час відчинилися двері ліфту, і на майданчик вийшла мама.

– Давиде, ти куди! – крикнула вона.

– Прощава-а-ай, ма-мо-о-о! – гукнув Лотман десь на сходах по дорозі в пекло. – Ви-и-ибач, я не зможу одружитися-я-я!..

Сід МакГрегор лежав у ліжку і думав, що він геть перетворився на людину. «Що для мене раніше було життям? – з ностальгією розмірковував він. – Життя було в океані. Ми всі були як один, відчували один одного, ми будували власний світ. О, ці неповторні фарби океану, коли сходило сонце! І наші пісні! І наш Священний Вихор, через який можна було спілкуватися з іншими світами. Я ніколи не відчував себе самотнім. Таке відчуття, що моє колишнє життя – сон. Як же швидко я став людиною! Я стільки читав про це, стільки намагався зрозуміти землян, стільки разів грав у хлопця, що й не помітив, як гра стала реальністю. Шкода, що Марія не має телескопа, а наш гуртожитський поплавився. Як кортить людським оком глянути на далекий полиск моєї рідної планети. Колишньої рідної, але все-таки кортить».

Його філософування перервало важке зітхання Люції.

– Ти не спиш? – пошепки запитав Сід.

– Ні, – прошепотіла Люція. – Я от думаю, якщо філософ Кассирер вважав, що час можна зобразити в трьох напрямках, як це відтворити на полотні. Як лінії? Плями? Як людей з плямами?

– У міфах час коловий, зобрази коло і не парся, – порадив Сід.

– Причому тут міфи! – скипіла Люція. – Я тобі про неокантіанців кажу, ти що, глухий…

Атмосфера бесіди миттю наелектризувалася, і невідомо, коли б стався вибух, якби північну тишу не розірвав крик Марії. Сід і Люція миттю вискочили в сусідню прохідну кімнату, де зазвичай на підлозі покотом спали вільні громадяни. У темряві чулася якась метушня. Сід вдарив по вимикачу, і сонна незадоволена лампа освітила рахманів, які витягували в коридор напівпритомних римлян. Навпроти була інша кімната, де спали Оріон і Марія. Жінка зараз стояла там у кутку, притискаючи до себе Марка, Оріон відчайдушно кидався на рахманів, намагаючись відбити Рафіка, який хрипів «Орі-о-оне!». Рахмани абсолютно незворушно покинули будинок разом із полоненими, і тут з’явилася нова порція. Вони всі посунулися просто на остовпілих Сіда і Люцію.

– Тікайте! – закричав Оріон. – Вони прийшли за вами! Нас не чіпатимуть! Тікайте!

Сід кинувся до вікна і відчинив його. У цю секунду Люцію вхопив за руку рахман. Люція моментально перетворилася на вовчицю і, вислизнувши із захвату рахмана, стрибнула на підвіконня й обернулася до брата.

– Сестро! – скомандував він. – Бери Сіда і щодуху звідси!

Вовчиця кинулася у вікно, видавивши з м’ясом москітну сітку. За нею кинувся Сід. Холодне повітря нагадало йому, що він в одній піжамі зі слониками, але повертатися було нікуди. Біле хутро Люції добре було видно в темряві. Утім, чорних рахманів теж було видно краще, ніж хотілося б. Люція повернулася на Сіда і дряпнула його лапою.

– Що? – машинально запитав юпітеріанець.

Вовчиця кивнула собі на спину.