Розділ двадцять другий. Універсум врятовано

– …Виконати будь-якою ціною завдання. План виконати й перевиконати. Уміститися в п’ятирічку, – пробурмотів Юстас марсіанською і прокинувся, перелякавшись, що бовкнув зайве.

– Нарешті прокинувся. Ех, ти, шпигун, – ласкаво сказали голосом Аркаала.

Юстас повернув голову і побачив задоволеного брата, який сидів поряд і тримав у руках «Буквар».

– Це неправда. Усе вороги набрехали, інтервенти, – швидко сказав Юстас.

Аркаал розсміявся.

– Досить, авантюрист, ти вже не на завданні.

– А де?

– У лікарні. Ти що, нічого не пам’ятаєш?

Погляд Юстаса сфокусувався на своїх руках у гіпсі.

– Дуже частково. І чому я ще живий? Чому не в «Зло та сини»?

– Влаштовуйтесь зручніше, на вас чекає захоплююча розповідь, – відповів Аркаал, відкладаючи книгу. – Зараз усе розкажу – чітко і за поняттями!

Вадим Ведь сидів на незручному твердому ліжку і нервово вслухався в крики із сусідньої кімнати. У сестри Мирослава вони зустріли досить холодний прийом. Щоправда, їх нагодували і навіть дозволили скупатися. Після цього Вадима завели в якусь непевну кімнату, а за Мирославом зайшов дворецький і провів його «на розмову з любою сестрою», як він сказав, кисло посміхаючись.

Вадим поплив свідомістю у сусідні кімнати, але, зрозумівши, що лається сестра Мирослава грецькою, махнув рукою на підслуховування, і повернувся у тіло. Через півгодини двері відчинилися, зайшов спухлий від сліз Мирослав, а у замку повернувся ключ.

– Не зрозумів! – зістрибнув з ліжка Ведь. – Чого це нас зачинили? І що трапилося, Мирославе?!

– Вона… – схлипнув хлопчик. – Малена… Вона так кричала! Сказала, що я негідний називатися її братом, якщо кинув своє місце роботи. І що вона тільки витрачає на мене час і гроші. Свої час і гроші… – його голос зірвався на ридання.

Ведь ніяково мовчав.

За десять хвилин ридання вщухли, і Мирослав був більш-менш готовий до розмови.

– Нас звідси ніколи не випустять, – сумно констатував він.

Вадим озирнувся.

– Чому? І що це за кімната? У ній навіть вікна немає…

– Сестра сказала, що я збився зі шляху і привів із собою бандита – це вона про тебе. Тепер ми будемо сидіти в цій кімнаті довіку, – він знову захлипав.

– А що це за кімната така? – перепитав Ведь.

– Це… моя кімната, – видавив із себе Мирослав. – Я в ній жив до «Зла та синів». Коли я бодай трохи застосовував телекінез, мені кололи ліки і закривали в цій кімнаті. Господи, як же я її ненавиджу! – він стиснув зуби.

– А тут тобі ні з чим було працювати, – здогадався Вадим. – Ліжко пригвинчене до підлоги, матрац прибитий до ліжка, подушка пришита до матраца, а ковдри взагалі немає. Ні стільця, ні килимка під ноги… гірше, ніж у тюрмі. Мирославе, за що тебе так? І чому ти дозволяєш такі тортури?!

Мирослав глибоко вдихнув і закляк очима на підлозі.

– Розумієш, я… точніше мій дар… винен у смерті моїх батьків.

– Що?!

– Ну, – мені так сказали, Малена сказала, – пояснив Мирослав. – Сам я нічого не пам’ятаю. Це було на морі. Я використав свою силу і скинув батьків у морі. Нас там було лише четверо… Батьки і ми з Маленою. Я чудовисько… Я повинен прожити в цій кімнаті все життя. Шкода тільки, що ти потрапив у цей перепліт. Я винен…

Вадим спробував зібратися. У такі моменти треба хоч трохи зібратися і щось сказати втішливе. Мирослав же сто разів так робив, і в нього вийде.

− Ні, − почав Ведь. – Ти ні в чому не винен переді мною. Ти мене так виручив у цій корпорації! Усим ділився, все розказував. Нікому не повідомив про нашу бійку – а мене ж могли вигнати за таке. Ти… − він видихнув. – ти мій друг! Так що це я тобі винен, не треба все звалювати на себе. – Помовчавши, він додав: – Ну, я тебе судити не можу, я теж лиха накоїв. Але зараз я не хочу нікуди йти і залишати тебе тут, де тебе можуть прив’язати до ліжка. Все, що я хотів – забратися із корпорації, – він зітхнув. – Знаєш, я все-таки визнаю, що там до мене ставилися непогано, але зараз я хочу вирватись кудись туди… далеко, за обрій!..

– Так, – вставив Мирослав, – до мене теж ставилися добре. І навіть заздрили моїм здібностям. І на завданням, як з рівним, ходили. Котигорошко казав, що я крутий, і що мені треба займатися спортом, – він зашморгав носом і не зміг продовжувати.

Посиділи. Помовчали.

– А класно було, як ми добиралися сюди від корпорації, – завів Вадим, намагаючись змінити тему. – От би все життя так: щодня – нове місто, нове село та навіть нова країна! На зиму мігрувати на південь, де тепліше, їсти фініки чи що там у них росте. Можна й підробляти, ми майже повнолітні.

– Я за два дні вже буду повнолітнім, – раптово сказав Мирослав. – У мене буде день народження.

– Ух ти! – в захопленні вигукнув Вадим. – То ти паспорта отримаєш і будеш зовсім вільний! А мені більше року чекати… – тут його голос дивно змінився. – Ой, знову…

– Що? – повернувся Мирослав.