Розділ двадцятий. Суд

Галина, як і передбачав Юстас, дійсно була вдома. Вона встигла поїсти, попити чаю, помитися, поголити ноги і лягти спати. План помсти і розбору польотів краще складати на ясну голову. Андрія вона вдома не застала і вирішила, що той десь гуляє. Полковник, звичайно, трохи засмутилася, але чудово розуміла, що її «хм, хлопця» хіба могила виправить.

Розбудили її якісь звуки з кухні. Галина накинула халат, зняла зі стіни турецьку шаблю і спустилася вниз. Підкравшись навшпиньках до дверей, вона побачила, що там хазяйнує якийсь незнайомий юнак, який з методичністю, гідною королівської крові, жбурляє її армійські ножі у стіну з дорогою ліпниною. Цього Галя як справжній поціновувач прекрасного витримати не могла. Вона з гнівним протестом вломилася на кухню якраз у ту хвилину, коли він відправив ножа у витончену троянду а-ля рококо.

– Гей, ти хто?! – закричала Галина, замахуючись шаблею.

Аркаал завмер із ножем у руках. Його сталеві очі звузилися.

– А ти, мабуть, Галина…

– Так, я Галина Котенко, між іншим, господиня цього дому! – гаркнула полковник і навіть ногою тупнула.

– Радий познайомитися, – Аркаал поклав ножі і ступив до жінки, фамільярно подаючи їй руку для потиску. Полковник форкнула і наставила на нього шаблю.

– Ну, не хочеш – як хочеш. Діло хазяйське, – Аркаал опустив руку. – А на фото ти краще виглядала. Що, тюремний режим краси не додає, еге ж?

– Я повторюю востаннє! Якщо ти…

– Я знайомий Андрія. Тебе рятувати допомагав, – перебив марсіанин. – Але дякувати мені необов’язково…

– Що, правда? Андрій намагався мене врятувати? – обличчя Галина миттєво подобрішало, вона опустила шаблю.

– А то ж, ще й як! У плече мені ридав, волосся рвав!

Галина раптом відвідала нехороша думка:

– Чорт! Ви разом по жінках волочилися?!!

– Ні! По жінках ми не волочилися! – Аркаал наголосив на слові «ми», а подумки закінчив: «Він сам ходив».

– А де зараз Андрій? – підозріло запитала Галина. – Чому ти тут сам? Я не проти – ти можеш лишатися тут скільки завгодно, якщо ти його друг, але…

– Андрій у лікарні, – знову перебив Аркаал! – Поняття в нас не збіглись, тому він кілька разів упав мені на кулак, а ще на коліно, – насмішливо повідомив марсіанин спостерігаючи, як очі Галина починають темніти. – І між іншим, за діло! Пацюк він! Юстаса він здав! Якого ми відправили за тобою, між іншим!

– Юстаса! – Галина перестала хмурити брови і вперше уважно придивилася до Аркаала. – Того самого Юстаса? А я думала – хто це намагається мене вилікувати і витягти? Що, ви друзі? Родичі?

Аркаал спересердя сплюнув на підлогу і відвернувся.

– Так він був вашою людиною, – сказала Галина, нарешті, опускаючи шаблю і сідаючи сама на стілець. – Я щось підозрювала… – Раптом до неї дійшов зміст останніх слів. – Як здав ворогам? Де Юстас зараз?

Аркаал обійшов стіл, поставив на плиту чайник, дістав із кишені щось, схоже на чай.

– Сідай, чефіру загонимо, і я все розповім!

Марія сиділа на кухні й думала над лихою долею. Була п’ята година ранку – Оріон і Марк ще спали. Вона за цю ніч навіть задрімати не змогла, все думала над своїм і Оріоновим майбутнім. Дійсно, вона не хотіла, щоб його зір повернувся. Марія цілком об’єктивно оцінювала свої зовнішні показники і чудово розуміла, що лихий історик Борис мав рацію – якби Оріон бачив при першій зустрічі, він би навіть уваги на неї не звернув. З іншого боку, вона бажала Оріонові добра. Марія опинилася перед складним вибором – особисте щастя чи щастя коханого.

– Добре, – вирішила вона, – хай буде, що буде!

Сказавши це, Марія одяглася, поцілувала сплячого Оріона, взяла Марка у слінг, сіла на велосипед і поїхала в напрямку Ха до Інституту генетики.

До Міікар вона дісталася досить легко – прокралася повз сплячу консьєржку і знайшла потрібний кабінет з ім’ям Міікар на табличці.

Там за столом сиділа білява жінка й напружено щось писала, підперши однією рукою голову. Появу Марії вона зауважила лише тоді, коли та привіталася.

– Чого вам? – досить непривітно запитала Міікар.

– Я… цей… – Марія затамувала подих і простягнула папірець, – ось…

– Ох і народ пішов! Як вас звати, хто ви?

– Гапоненко. Марія Гапоненко. Там все написано.

Міікар розгорнула папірець і прочитала. Потім похитала головою.

– І хто тобі це дав, дівчино?

– Один добрий знайомий моїх добрих знайомих. Смаглявий такий. Гарний…

– Ясно! – Міікар зітхнула. – Сідай і розкажи все по черзі. Почнемо з того, що тобі від мене потрібно. У листі це не вказано…

Макл Лотман, нервово смикаючи себе за бороду, спускався на мінус перший поверх корпорації «Зло та сини». Перед ним, показуючи дорогу, дріботів Мирослав.

– Пане Давиде, а це правда, що ви замолоду секретарем працювали?

Чоловік зловісно поправив окуляри.