Розділ дев’ятнадцятий. Нагальна операція

Лотман зручно влаштувався у кріслі коменданта гуртожитку, милуючись своїми нагородами за досягнення у спорті, які він розставив і розвісив по всьому кабінеті.

Раптом двері затремтіли під потужними ударами кулаків, і до приміщення увірвався Рафік, весь у сльозах і шмарклях.

– Я вимагаю! – ревів він. – Я вимагаю, щоб до мене більше не підселяли людей! Я більше не хочу втрачати сусідів по кімнаті!!

– А ти живеш з… – Лотман швиденько почав шукати список мешканців.

– З Юстасом… жив… – Рафік висякався в рукав.

– Чому «жив»?

Рафік підсуну стілець до столу Давида і почав у ролях розписувати все, що відбулося у домі Марії.

Окуляри Лотмана затремтіли.

– Не може бути… Юстас – шпигун?

Хвилин десять пройшло в абсолютній тиші. Нарешті вільний громадянин подав голос:

– Я, це… чув, ви спиртне в їдальні подавати дозволили?

Давид кивнув.

– Ага! Але в суворо лімітованій кількості.

Рафік, схлипуючи, пішов до їдальні, зупиняючи дорогою всіх зустрічних і жаліючись на лиху долю:

– Я приношу смерть і горе всім, кого люблю…

У їдальні уже виступав Єремія, який непогано веселив присутніх, цитуючи Одкровення:

– І подивився я, і ось Агнець стоїть на горі Сіоні і з ним сто сорок чотири тисячі, у яких ім’я Отця його написано на чолах…

– Що за порнографія! – гаркнув Степан, агресивно жуючи м’ясо. – Іди звідсіль, блаженний! Таких, як ти, в кращі часи левам згодовували!

Назон усіляко підтримував товариша і гаряче матюкався.

Рафік взяв свої планові сто грамів і підсів до пари кадрів, яких уже поновили на роботі у відділі кадрів, – Люції й Сіда.

– Людоньки, та що ж це таке діється!

Напарники відірвалися від бурхливого обговорення постмодернізму:

– Що сталося?

Через деякий проміжок часу їдальня вирувала – співробітники переказували один одному жахливі чутки про Юстаса. Одні вірили, інші – ні. Але всі однозначно співчували Юстасові. Голова компанії, як уже виявилося, був особою загадковою і жорстокою.

Юстас сидів на койці в камері і думав про щось своє. Він перебував зовсім у іншому відгалуженні підземелля, ніж Галина, але умови тут були не кращі – темно, сиро і чимось час від часу тхнуло, ніби зі сміттєвого бака. До нього, як потенціально небезпечного суб’єкта, приставили охорону з двох рахманів. Обличчя вони не показували і на контакт не йшли. Інколи Юстасові здавалося, що вони роботи – настільки ті були нерухомими. Утім, така версія не виключалася, хоча путтєвих роботів не навчилися робити навіть до Другої світової, а після неї навіть не пробували через страх перед штучним інтелектом.

– Чаю? – через ґрати до Юстаса зазирнула Ярослава. – Я спеціально готувала. Перед допитом нерви заспокоїти.

Юстас слухняно відпив.

– А з чим чай?

– З медом, мелісою і лимоном. А що?

– Дивно. А на смак – стрихніном віддає. Неправильні якісь бджоли.

Він допив і відставив чашку. Ярослава задоволено посміхнулась:

– Тепер тобі гаплик! Ти прийняв потрійну дозу отрути… Вітаю!

– Не зрозумів? Ти мене що, отруїти намагалася?

– Чому це намагалась – отруїла! Хвилин за десять у тебе заболить живіт і голова піде обертом, – мстиво проказала вона.

– І чому ти не прийшла спочатку порадитися? – доброзичливо присоромив її Юстас. – Я б тобі сказав, що на мене жодна отрута не діє. Я їх у дитинстві з манною кашею їв, щоб імунітет з’явився.

– А що тепер? – розчаровано запитала Ярослава.

– А нічого. Ти хоча б пояснила – з якого приводу? Мені й так жити лишилося – кіт наплакав. Що, невже ревнощі?

– Відгадав! Мені не подобається, як мій Олексій до тебе ставиться. Тільки й розмов про те, який ти ексклюзивний суб’єкт! Мало там що…

Юстас замислився.

– Олексій? Знаю, знайомі, разом пили на вечірці. Але чому ж ти мене труїти надумала – не можу зрозуміти.

– Що?

– Нічого. Дівчинко, ти що, зовсім звихнулася на ґрунті нерозділеного кохання?– Юстас постукав пальцем по скроні.

– Ні, але я думала…

– Індик теж думав… Він Галина кохає. Це жінка така, я за нею наглядаю для конспірації, на прохання твого Олексійа. Але це секрет, ти ж сама розумієш…

– Та ти що! – Ярослава сплеснула руками. – Нічого, у мене отрута ще лишилася…

– Ох, ти ж і дурна, між нами, – зітхнув Юстас. – Давай, вбивай її! Мені, якщо чесно, по барабану.

– А чому – дурна?

– А ти подумай, якщо є чим! Я так розумію, труїти ти мене прийшла, бо там Олексій шмарклі розпустив? Він чутливий, – Юстас скривився. – Уб’єш її, жаліти буде, зачахне. Хто ж так суперників прибирає!