Розділ вісімнадцятий. Ось він!

– Тихесенький вечір на землю спадає, і сонце сідає в темнесенький гай, – приємним тенором співав Оріон, схилившись над колискою. – Ой, сонечко ясне, невже ти втомилось…

Марія стояла неподалік і мовчки милувалася сімейною ідилією. Нарешті Марк заснув. Жінка, взявши Оріона за руку, вийшла з кімнати.

– Маріє… – прошепотів він.

– Оріоне… – прошепотіла вона

Як буває в таких випадках, їхні губи злилися в довгому пристрасному поцілунку.

– Маріє, якби ти знала, як сильно я хочу побачити тебе! Після цього я міг би спокійно померти.

– Не говори такого! Хочеш, я закладу будинок, і можна буде заплатити за відновлення зору в марсіанській клініці?

Оріон взяв її руку у свої.

– Я не хочу, щоб ти заради мене так жертвувала. Я…

У двері голосно постукали.

«Ну, от! Тільки освідчитись надумав!!» – невдоволено подумав Оріон Веселий.

А за декілька секунд, на свій жах, він почув до болю знайомий голос Рафіка і не менш знайомі кроки Каїни (вона завжди ходила в черевиках, підбитих залізом).

– Оріо-о-оне!

– Рафіку, це ти?! – сердито запитав Оріон у свою чергу. – Що ж, я не дуже радий тебе бачити… тобто чути.

– Оріоне, що сталося? Чому ти в темних окулярах? Ти їх ніколи у приміщенні не надягав! Говорив, це дурний тон!

Марія не стрималась і заплакала.

− Оріоне, я приніс твій паспорт, заощадження і колекцію жилетів!

− А Церберчика не прихопив? – саркастично запитав Веселий. – Чи палицю? От що зараз стало б у нагоді!

– Оріоне, ти переховуєшся?

– Ні, Рафіку, я осліп. Орест забрав мої очі.

– Оріо-оне! Я не хотів!

– Відчепись! У мене вже голова від твого реву болить.

– Пробач мені! – завив Рафік, падаючи на коліна і заливаючись непідробними слізьми.

– Я на тебе не ображаюсь! – неочікувано злісно огризнувся Оріон. – Я хочу почати нове життя. І порвати з минулим. Тебе в моєму майбутньому немає. Іди!

– Але… це через мене!

– Я тобі вдячний, чесно. Якби ти тоді вчинив, як благородна людина, я б, може, ніколи й не зустрів… Словом, просто залиш мене!

Рафік застогнав і став качатись по підлозі.

− Мені наказали! Це все Каїна! Вона сказала, що звільнить нас обох! І Люцію теж! А вона залишиться із Сідо-о-о-ом! – кричав він.

− Що?! – верескнула Каїна. Присутні покривилися від її різкого голосу. − Та нічого я такого не наказувала! Сід?! Та він мені треба, шматок плазми з Юпітера! Що ти верзеш, дурню?!

– Вибачте, що втручаюсь, – в розмову несподівано вклинився незнайомий голос. – Моє ім’я Юстас. Дозвольте поінформувати?

– Валяй, інформуй! – великодушно дозволив Веселий.

– Розберемося, ага, а то влаштували тут трагічний пафос, – швидко промовила Каїна. – Ох і…

– Так от, – перебив її Юстас, – у мене є певні зв’язки серед медиків. Вони зараз багато чого цікавого винайшли. І якщо ти, Оріоне, припустимо, втратив зір через механічне пошкодження…

– Саме так! – підтвердив Веселий. – Доки я був у відключці… Через Рафіка, прошу занести до протоколу.

– Так от… у такому випадку одна моя знайома може зробити нові. За декілька нескладних процедур. За блатом, так би мовити.

– Що, правда? – скрикнули всі (навіть Каїна).

– Перевірено! Це експериментальна трансплантологія. Але на крайній випадок… у них в центрі очі пересаджують, мов насіння лузають! І на грошах це практично не відіб’ється.

– Ну, якщо вже така п’янка, – сказав Оріон, – Маріє, ти вийдеш за мене? Я тебе покохав.

– Так! Я теж тебе кохаю! – Марія схлипнула, обняла Веселого і з недовірою подивилася на Юстаса. – А ваша знайома точно зможе?

– Раз плюнути! Вона в мене талант! І зробить це безкоштовно, тобто задарма. Наскільки я розумію, Оріоне, ти тепер вибуваєш зі штату співробітників «Зла та синів» і втрачаєш постійний заробіток…

– Чекайте! – єхидно перебила його Каїна. – А те, що зі штату нашої компанії можна вибути лише в одному випадку – смерті, тобто звільнення, – вам, шановний, відомо? Так що не розкочуйте губу…

Юстас зверхньо посміхнувся:

– А те, що ще в одному випадку співробітник «Зла та синів» може вибути зі штату – у випадку, якщо він стає замовленням – вам, шановна, відомо? Чи я тут єдиний, хто читав статут?

– Я читала статут! – зашипіла Каїна. – Нема там такого!

– Є-є! – цинічним тоном відповів Юстас. – У додатках. Дрібним шрифтом.

За цією гарячою сваркою ніхто й не помітив, як до вітальні без стуку увірвались Аркаал і Андрій.

– Ти!.. Ти!.. – Андрій тицьнув пальцем на Юстаса. – Зрадник! Іскаріотове коріння! Ти нащо до корпорації пішов, га?!