Розділ сімнадцятий. Карма комендантів

Рано-вранці Рафік повернувся в гуртожиток. Заглянувши на хвилинку до генделика неподалік від корпорації, зараз він мучився жахливим похміллям. З’являтись у такому вигляді до їдальні він не ризикнув.

«Оріоне, до чого я докотився!» – безрадісно подумав він, відчиняючи двері до кімнати. Біля вікна вільний громадянин побачив Юстаса, який переглядав якісь папери з таким апломбом, ніби позував для дорогого журналу. То були копії старих завдань, імена замовників і замовлених. Але Рафік їх, ясна річ, не ідентифікував.

– Заходь, сніданок на столі. Й антипохмелін також, – кинув розвідник.

– Дякую! – пригнічено пробурмотів Рафік.

Юстас знайшов нарешті замовлення з Галина і, побачивши адресу замовника, розплився в усмішці. Потім мовив своєму сусідові, який активно наминав макарони з солоними огірочками: – Я скоро прийду. Не сумуй і більше не пий у кімнаті.

Рафік скривився і без зайвих запитань кивнув.

Юстас вийшов у коридор і відразу ж відчув хвилювання у повітрі. Незважаючи на ранню годину, працівники купками збиралися на поверхах і сходах і щось гаряче обговорювали.

– Що відбувається? – наш герой побачив Давида Лотмана.

– Пішли, розповім! – прошепотів Давид і, поклавши Юстасові руку на плече, повів до своєї кімнати. Там він зняв окуляри і в задумі почав протирати їх, розповідаючи:

– Можливо, тобі відомо, що одна зі співробітниць – Кассандра Блок – втекла. Очевидно, що це саме вона так відмолотила Каїну, адже її знайшли під вікном Каси.

– А свідки?

– Каса жила сама, – із заздрістю сказав Лотман. – Свідків немає. Так ось, у зв’язку з цією справою Голова вніс новий закон. Як відомо, виходити за межі території компанії без спеціального дозволу не можна. За Касою вже послали рахманів – мужики тут є, маски носять… типу, люди підземні… Не хотів би я з ними близько познайомитись… А щоб попередити такі інциденти в майбутньому, вирішили усіх, хто тут працює, випускати за ворота лише з накладною за завдання й особистим пропуском від замголови, коменданта і лікаря. Втечеш ти або на завданні без причини затримаєшся, будуть карати нас без суду і слідства. Як говорить Люція, мозок на стінах – це теж мистецтво!

З обличчя Юстаса, що традиційно випромінювало оптимізм, важко було визначити, про що він думає в цей момент.

– Ближче до справи, – він зручніше вмостився в улюбленому кріслі Давида і закинув ногу на ногу. – Я прийшов, як і обіцяв, поговорити про один міжнаціональний конфлікт…

– Ага! – зрадів Давид. – Ти щось надумав?

– Ще ні! Але зараз придумаю. Ти наче планував, що завдання буде виконувати стороння людина?

– Так, – кивнув Давид, періодично знімаючи й надіваючи окуляри. Це він хвилювався.

– Добре. Тепер скажи: чи є у Фрідріха якась звичка, хобі, пристрасть? Ну, орхідеї розводити, їсти готувати, на скрипці грати, пазли складати?

Лотман ненадовго замислився. Його окуляри сповзли на кінчик носа.

– Знаю! – він вдарив себе по чолу. Окуляри підстрибнули. – Він зараз знову на кокаїн підсів. Його Олексій лікує-лікує, а він знову підсідає. Це його пристрасть, звичка і хобі.

– От і чудово, – сказав Юстас, придивляючись до окулярів – занадто автономно вони поводилися. Окуляри зачаїлись. – Ми йому такого кокаїну підсунемо, що довіку кайф ловитиме.

– Ми ж збиралися без вбивств, – нагадав Давид.

– Ні, все чисто. Влаштуємо йому просто передоз і відправимо на примусове лікування, заразом знімемо з посади. На таке начальство очі закривати не буде. І вовки ситі – і вівці в наркодиспансері.

– І де дістанемо наркотики?

– Як це – де? Треба знати місця!

– А ти знаєш?

– Так, – Юстас посміхнувся, можливо, трохи лиховісно.

– Шик! – Давид і окуляри засяяли від задоволення.

– Тоді вперед! Розправимось, як Бог із черепахою!

Матеуш забіг до лікарняної палати на крилах безкорисливої чоловічої дружби з повними сліз очима. Він шукав палату Вільяма. Свою коротко острижену голову він завбачливо накрив капелюхом. Вигляд непритомного мага так шокував його, що він ухопив його за плечі і затряс аж надто активно.

Раптом Вільям простогнав:

– Та залиште мене у спокої!

– Віле, ти з нами! Ти живий! Ти не в комі! – зрадів Матеуш.

Вільям повільно розплющив очі.

– Матеушу! Ти повернувся! Але… де твоє волосся? Де твоя вампірська честь? – і він знову відключився.

Матеуш заплакав, стискаючи руку Вільяма. Юнак згасав на очах, а він нічого не міг змінити, бо як дати раду тому, хто відчайдушно прагне померти. Колись він і сам був готовий до смерті, втративши волю і гідність. Перед очима Матеуша спливло минуле.

Йому чотирнадцять років. У рамках програми взаємообміну група монітів прибуває з Місяця на землю. За проектом очільників групи – Господаря і Господині – вже добудовується підземне місто у пустелі. Юний Матеуш знайомится з не менш юною Кассандрою і в романтичному запалі обіцяє, що вилікує свій народ від жаги крові і неспроможності сприймати сонячні промені, і колись зустріне з коханою схід сонця без захисних костюмів.