Розділ шістнадцятий. Отримати бажане.

Узявши в кулак свою залізну чоловічу вдачу, Харитон Редька зайшов до відділу замовлень. Там нікого не було: користуючись хворобою Каїни, Лотман пішов у спортзал, а Ярослава любила вранці поспати. Ветеран війни на Марсі вперто вирішив чекати.

«Галино, де ти? – думав він. – Коли я почую твій голос?»

Він рвучко піднявся, набрав номер будинку Андрія.

− Алло, − відповів сонний голос історика.

− А-а-а, можна Галину до телефону? – запитав Харитон через носову хусточку – щоб не впізнали.

− Ви що, знущаетесь?! – заволав Андрій у слухавку. Він був не в гуморі, коли його будили. – Хто це телебенить?

Харитон поклав слухавку.

Зайшов Давид Лотман, попиваючи молоко, − свіжий, як троянда.

− Доброго ранку, Харитоне, − сказав він, посміхаючись.

− Доброго ранку, − швидко відповів той. – Я за завданням. Тільки от що: досить з мене вже цих дитячих випробувань. Я чоловік і я військовий! У мене звання лейтенанта, врешті-решт! Хочу серйозне завдання!

− Олексій не велів, − серйозно відчеканив Лотман.

− До дідька Олексія! – твердо сказав Харитон. – Він нічого не розуміє у чоловічих подвигах! Він же офісний пацюк, важче за стос документів нічого не піднімав! Як я своїй обраниці скажу, що я в корпорації Зла працюю викрадачем кабелю?! Б’ю скло на замовлення! Пишу непристойності у під’їздах! І хто я після цього буду?! Мені потрібні подвиги!

Давид протер окуляри, начепив на носа. Уважно подивився на Харитон. Той сидів, випнувши груди.

− Добре, − врешті сказав Лотман. – Дам тобі круте завдання. Але ж розумієш, я підставляюся! З Олексієм краще не вступати в контри, а то нотаціями голову продовбає.

− Зрозумів! – видихнув Харитон. – Скільки?

− Ну, скажімо, − задумливо протягнув Лотман, − п’ятдесят відсотків із ціни завдання.

− П’ятдесят? – вилупив очі Редька. – А не занадто? Пропоную п’ять – це розумно!

− Ображаєш, − відбив Лотман, − я тут тобі назустріч іду, голову підставляю, а ти… Сорок!

− Десять! Мені треба на щось жити!

− Тридцять п’ять! Та тут тебе забезпечують усим: і житло, і їжа, і розваги. Хочеш нових вражень – піди подивися на полонених у підвалі. Ти їх бачив? Аж двоє!

− П’ятнадцять. Не бачив і не хочу бачити!

− Тридцять!

− Навіщо тобі стільки? Двадцять!

− Мені треба маму утримувати! Двадцять п’ять!

− Ну, двадцять п’ять, так двадцять п’ять, − буркнув Харитон. – Лише заради твоєї мами! Тягни своє завдання

Давид Лотман просяяв. Порившись у великій зеленій папці на краю стола, він дістав аркуш-замовлення від клієнта.

− Ось, дивись, − простягнув він замовлення до ірландця, − клієнт бажає вкрасти Філософський Камінь у пари чаклунів з Пуерто-Ріко. Знаю, далеченько, − Давид випередив бажання Харитона суперечити, − але воно того варте! Це найскладніше завдання на сьогодні, важке і небезпечне! Чаклуни вищого рівня, живуть у замку, навколо рів з алігаторами і п’ять кілометрів джунглів. Вкрадеш – на весь світ прославишся, не те що в компанії!

Харитон сидів із мрійливою посмішкою. Його уява вже малювала епатоване обличчя Галина, яка з криком «Мій герой!» і з радісним сміхом падала йому в обійми.

− Згоден? Алло, гараж? – Давид ляснув пальцями перед обличчям Редьки.

− Так-так, − з важкістю повернувся до тями ірландець, − я просто задумався. А хто піде зі мною в парі?

− Я якраз підбираю кандидатуру, − задумався Лотман. – Василь…

− Тільки не Василь! – занервував Харитон. – Він не дасть мені і пальцем ворухнути! Закидає все нервово-паралітичними вибухівками, та й по всьому.

− Мавка надто ніжна для такого завдання, Баба-Яга ще не в кондиції – у сенсі, хворіє, − виправився Лотман, − Чорний лицар на завданні, а Чахлик… − він порився в іншій папці, − а Чахлик підійде!..

− Може, Рафіка припрягти?.. – несміливо припустив Харитон: він бачив Чахлика Невмирущого лише кілька разів і не знав, як той себе поводить у компанії.

− Рафіка зараз краще не чіпати, − похитав головою Лотман. – Ти слухай, я тобі діло раджу!

− Тоді нормально, − закивав Харитон. – Зараз вже можна в аеропорт на найближчий рейс!

Наступного ранку Матеуш, умитий і переодягнений, але блідий і змучений, ішов вулицею, прикутий наручниками до Юстаса.

– Морозива хочеш? – запитав той у Матеуша.

– Хочу! – розгублено відповів напіввампір. Він вирішив наостанок хоч солодкого з’їсти – мало там що вони надумали.

– Зараз зайдемо, з’їмо. Я тут неподалік одне кафе знаю. Називається «Відірвись від хвоста».

– Яка цікава назва!

Кафе, до якого вони прийшли, години зо дві проблукавши заплутаними вуличками, називалось, на превеликий жаль Матеуша, зовсім не «Відірвися від хвоста», а просто і банально «Ласунка». Кафе було геть порожнє, що й не дивно для ранку понеділка. Там чоловіки сіли за столик і замовили пломбір, точніше, Юстас замовив. Матеуш сидів, похиливши голову, заздалегідь приречений на невідворотню загибель.