Розділ п'ятнадцятий. Душа компанії

Другий день перебування в корпорації в Юстаса почався досить плідно: він забіг до відділу кадрів і скопіював резюме всіх співробітників, знайшов таємний план гуртожитку (на якому Люція свого часу ліпила фігурки з пластиліну), непомітно витяг з корзини для паперу накладні й дані про минулі замовлення, які Сід тиждень тому через недосвідченість туди викинув, і так само непомітно зник. Йдучи за знайденим таємним планом, розвідник обійшов поверхи корпусу. Юстас всюди ходив з неуважним виглядом, вдаючи, що когось шукає: у його нагрудній кишені був мінідиктофон, щоб увечері переслухати розмови і звернути увагу на деталі. Жучки він уже проставив по всіх доступних місцях.

У корпорації панував повний безлад. Працівників не було на місці або вони були повністю некомпетентні, документи лежали просто на столах, без папок і файлів, резюме, копії паспортів і коди різних людей змішалися між собою. У приймальній хтось посадив діда Тарнавського, п’яного в дим. Біля нього сидів Лев, ніжно обнімаючи одну зі своїх гадюк. Чоловіки спілкувалися з приводу якихось високих матерій і зовсім не зважали на телефон, що майже розпух від дзвінків. На автовідповідачеві була купа замовлень, але його ніхто не переслухував, окрім Юстаса, який збирав будь-яку інформацію, щоб потім скласти ясну картину. Бо поки що картина була досить сюрреалістичною.

На нього не звертали уваги, бо в коридорах і кабінетах постійно хтось ходив, кричав, бігав, повзав, грав у футбол. Чи не єдиними людьми, що були на місці і працювали, був Степан, який перераховував аванси, і Олексій, на якого скинули обов’язки усі, хто був при здоровому ґлузді. Каїна була в комі, Кассандра втекла, а новий комендант ловив кайф у своєму кабінеті, тож стримувати бурхливу енергію працівників було нікому.

«І це суперсекретна організація? Це таємна? – глузливо думав розвідник. – Може, Аркаал мене розіграв?»

Дорогою до в’язниці і підземелля Юстас забіг до їдальні, взяв собі вітамінізований сніданок і підсів до Давида Лотмана, який все ще не міг заспокоїтися з приводу Фрідріха.

Мирослав сидів навпроти і дивився на нього щенячими очима (Фріца він дуже любив, але Давида більше – американізований юдей був непоганим педагогом і вмів причаровувати наївні дитячі серця). Поряд наминав овочевий суп Вадим.

– …вигнання, концтабори, крематорії, газові камери, масові розстріли, приниження, зірка Давида на рукаві, – перераховував на пальцях Давид, – гето, понівечення святинь… чого лише не довелося пережити моєму народові!

– О, я вас так розумію, – закивав Юстас.

– Не розумієте.

– Чудово розумію! Мою прізвище Шнеєрсон, – серйозно сказав Юстас.

– Так ми з вами майже брати! – Давид гаряче обійняв Юстаса.

– Так, у нас спільний біль… – у тон йому відповів той, звільнюючись від обіймів.

Давид зовсім розкис і почав схлипувати.

– Справедливість має перемогти, – продовжив Юстас, встигаючи одночасно жувати і розмовляти. – Як твоє балотування в коменданти?

– Поки нормально, – Давид зняв окуляри і витер сльози хустинкою. – Тільки ще не знаю, як прибрати Фріца так, щоб він при цьому залишився живий, і підозра на мене не впала.

– Я як-небудь увечері забіжу до тебе, щось придумаємо разом. Тільки нікому не кажи. Це таємниця! – нахилившись до нього, сказав Юстас.

– Сам розумію! – Лотман трохи образився за недовіру. – Тільки ж я не хочу нікого вбивати.

– Розділяю твою думку. Ніякої мокрухи. Розберемося тихо-мирно, за Цивільним кодексом.

Давид слухняно закивав.

Юстас після їдальні ще походив гуртожитком, придивляючись до вдачі й звичок мешканців.

У коридорі його впіймав Олексій і з запалом зашепотів, тягнучи Юстаса у свій кабінет:

– Це, е-е-е-е, пішли, треба з тобою поговорити, значить!

Наш герой мовчки дозволив відвести себе куди тільки побажає Олексій. Він заздалегідь чекав нових відвертостей і далеко не скупих чоловічих сліз. Але, на превелике здивування Юстаса, Кьонінг заговорив зовсім про інше.

– Що ти, отой, як його, зробив із Фрідріхом? – напряму запитав Олексій. – Він вже, цей, день краплі горілки до рота не бере. Тільки вино – а це вже прогрес!

– Може, сам зав’язав?

– Ееее, я надто добре знаю Фрідріха, щоб, цей, підозрювати за ним щось подібне. Я, отож, обдумав цю проблему, значить, і зрозумів, що пити горілку він перестав з твоєю, значить, появою. Простий, е-е-е-е, м-м-м-м, логічний висновок. Що ж ти йому сказав, коли, е-е-е, ходив за ключем?

– Якщо ти про шкідливість алкоголю, який руйнує мозкові клітини і призводить до тріщин у сірій корі, то ні, я такого не казав. І про те, що похмілля – відчуття від скупчення під черепом води, яка вимиває звідти мертві від алкоголю клітини мозку – також, – з насмішкою сказав Юстас.

– А що ти, значить, зробив?

– Нічого. Пожартував трохи. Можна не розказувати?

– Не треба! – Олексій щасливо посміхнувся. – Але, м-м-м, щоб ти там не зробив, значить, я тобі дуже вдячний. Хоча, ой, м-м-м, ні! – він спохмурнів. – Тепер Фрідріх, отой, хоче перемкнутися на важкі наркотики.

Юстас знизав плечима.