Розділ чотирнадцятий. Нудьгувати ніколи

– … А ще він плямкає за столом, – жалівся Матеуш Галі, яка вже п’яту годину сиділа нерухомо, зціпивши руки і важко дихала, – і не голиться по кілька днів. І розбив мою улюблену чашку з його фотографією. А ще приволік кота, а мені тепер його годувати-вичесувати, наче більше справ немає. Хоча кіт прикольний, − він уважно послухав, чи не буде реакції від співрозмовниці, але Галя мовчала. Котом її не пройняло. Вона гірко думала про те, що рятувати її не прийшов жоден залицяльник і, власне, навіть Андрій. А от сусід, якому вона, щонайменше, байдужа, як і всі землянки, ось так безглуздо кинувся на амбразуру.

− Загалом-то я йому всім зобов’язаний, − продовжив напіввампір, мацаючи свою коротке волосся. – Ех, принаймні мити не треба… Я потрапив якось у дуже велику халепу, а він прийшов і врятував мене – але це великий секрет! Ти ж нікому не розкажеш? А потім поселив мене у своєму розкішному будинку, а я ж навіть оріанської не знав. Навчив мене читати, писати, обладнав лабораторію для дослідів. Хоча досліди мені не хочеться зараз проводити – надто гірко і страшно після того випадку, як мене вигнали мої ж родичі. Я-то розумію, чого він так учинив – просто йому, бідоласі, так самотньо, − тут Матеуш схлипнув і витер ніс рукавом.

Галина теж потягла носом –уже давала про себе знати нежить від низької температури і підвальної вологи.

Матеуш вирішив, що це знак солідарності з його розповіддю і продовжив:

− Розумієш, у нього дуже слабке серце – вроджений порок – тому коли йому стало геть зле, він обірвав зв’язки з усіма родичами, друзями, щоб не засмучувати своєю смертю. Говорить, краще нехай мене забудуть при житті, тоді і смерть моя не так трагічно сприйматиметься. Ех, таке благородство в ці часи, коли людину цинічно можуть викрасти і полонити… Та що я все про себе та про себе?! Розкажи про Андрія, чи що!

Галина підняла голову. Між бровами у неї залягли зморшки.

– Різні шкарпетки.

– Що? – розгубився Матеуш.

– Андрій іноді одягає різні шкарпетки. Ох, як мене це бісить!

– Ух ти, чорт! – вампір так зрадів, що Галина заговорила, що заторохтів з подвоєною активністю:

– А солодощі він під подушку, часом, не ховає?

– Чипси ховає, – зітхнула Галина. – Потім вони хрустять усю ніч під вухом.

– Пане Матеуше, – перебив її Вадим, вигулькуючи із темряви коридору і чіпляючись за ґрати, – ви як, сьогодні листа відсилатимете? Чи краще – посилку?

– Нічого я більше писати не буду, – насупився Матеуш. – Вільям не дурень – і так здогадається. До того ж, я на нього образився!

Розчарований Вадим пішов. День сьогодні був не надто приємний. Спочатку довелося самому заносити звіт у відділ замовлень про завдання в Межовому, бо Мирослав побіг у їдальню шукати льоду, щоб прикласти до свого розпухлого обличчя.

Давид і Ярослава влаштували справжній допит, бо вирішили, що його побите обличчя і накульгуючи нога якраз свідчать про те, що вони завдання в Межовому провалили і мітинг не розігнали. Коли, нарешті, Вадим переконав їх у зворотньому (бо що там той натовп гнати – влаштував зливу з градом, та й по всьому), вони змусили піти його до Тіто, щоб той його обстежив. Тіто, на щастя, на місці не було, тож Вадим вирішив винятково для очищення сумління пройтись першим поверхом корпорації і попитати у зустрічних, чи вони не бачили веселого медбрата.

У передпокої він налетів на модельної зовнішності смаглявого шатена в діловому костюмі, капелюсі і приталеному пальті. У руках незнайомець тримав парасольку, яку вправно крутив, ніби між іншим.

– Де тут проходять співбесіди з приводу влаштування до компанії «Зло та сини»? – приязно запитав чоловік.

Вадим чомусь занімів під його поглядом. Йому здалося, що його роздягнули, зробили ендоскопію й засудили до десяти років у дитячій виправній колонії. Навіть знаючи, що Косого і його банду спіткала карма, він все одно почувався невпевнено. Але навряд чи вони б наймали топ-модель, щоб той у якийсь неприємний спосіб помстився Вадиму.

– Кімната 16, – промимрив хлопчик, червоніючи, – Це до секретаря.

– Дякую, малий, – добре поставленим голосом відповів шатен, вручив Вадимові цукерку «Киць-киць» і човгаючою кавалерійською ходою попрямував до вказаного кабінету.

Ведь подивився йому навздогін, крадькома заховав трофей за пазуху і почимчикував до своєї кімнати. Настрій шукати Тіто у нього геть зник.

Єремія, лаючись і згадуючи Апокаліпсис у цілому й Іоанна Богослова зокрема, намагався полагодити обігрівач, сидячи в непристойній для секретаря впливової організації позі.

Двері кабінету розчинились, і на порозі з’явився стрункий, дуже показний чоловік.

– Доброго ранку. Я прийшов до вас на роботу найматися. У вас є вакансії? – чоловік чарівно посміхнувся.

– Е-е-е… – Єремія піднявся і подивився на відвідувача. – Е-е-е… – більше він нічого не міг сказати.

– О, який у вас килим! Не знаю навіть, чи я туди потрапив? – продовжив незнайомець, крутячи головою навсібіч.

– Дякую, – Єремія раптом розтягся у посмішці. – Туди…

– Добре. Мене звати Юстас.

– Е… отаке просте ім’я?