Розділ тринадцятий. Ендоскопія сумління

Маршал Смирнов давно вже забув про Галю. Минуло кілька днів, як Гайвір приніс його по гарячих слідах до гуртожитку «Зла та синів», де була ув’язнена жінка. Спостерігаючи за гуртожитком, Смирнов перемкнув свою увагу цілком і повністю на одну людину.

То була жінка – струнка, темноволоса, в чорній декольтованій сукні. Вечорами вона сиділа на підвіконні, відкинувши назад своє хвилясте волосся кольору воронячого крила, читала або ж просто про щось думала.

«Боже! Яка вона… – думав Смирнов, нервово затягуючись люлькою. – Яка…».

Проте прямо виявляти своє зацікавлення він не ризикував, бо бачив, сидячи під прикриттям Гайвора, що трапилось із одним невдалим залицяльником (то був мольфар Орест). Людей із квітами і шампанським тут, вочевидь, не милували. А якщо він ще й квитки до театру принесе – то все, спускайся на дно!

А Кассандра – це була вона – сиділа у кімнаті й сумувала. Життя в корпорації раптово перестало грати барвами. Та воно й не дивно – мити гору посуду у брудній жирній воді псує настрій і не таким витонченим особам. Каса поглянула на свої руки: так, вони ставали схожими на руки посудомийки. Зі шкірою відбувалося щось неймовірно жахливе. Настав час сказати рішуче «ні!» такій рабській праці.

Каса зітхнула і потяглася до пляшки шнапсу, захованої за ліжком. Фрідріх Кляйн у ролі коменданта виявився справжнім тираном і влаштував у гуртожитку чистої води гестапо, як стверджував Давид Лотман. Мало того, що не можна було приводити до себе відвідувачів, тепер заборонялося ще й вмикати музику, електроприлади, користуватися пральнею без дозволу, палити і гучно сміятися. І вживати будь-які допінги, до яких відносилися наркотики, алкоголь, тютюн і навіть кофеїн. Усім, окрім Фрідріха. І у всій цій ситуації винною була Кассандра – а все через любов до Шекспіра.

Потягуючи напій прямо з горла, вона обдумувала подальші плани. Відпустка у неї була нещодавно, й ані Фрідріх, ані Каїна її б не відпустили на кілька днів за свій рахунок – просто, із принципу. Залишалось одне – втеча! Жінка все обдумала: рахмани-вартові зазвичай ні на кого не звертали уваги, про свої плани вона нікому не говорила, а Фрідріх був надто п’яний останні два дні, щоб стежити за мешканцями гуртожитку і читати думки. Гроші в неї були з собою, у сумці.

«Так, дочекаюся ночі, – роздумувала вона, – і втечу до дідька на Лису Гору. Не потрібна мені їхня трудова! І чхала я на їхніх рахманів!» – Каса викинула пляшку у вікно. Пляшка вдарилась об щось, слідом почулося приглушене матюкання.

«Допилася до зелених чоловічків», – похитала головою жінка і пішла мити посуд, який залишився після вечері.

«Яка темпераментна жінка!» – подумав маршал Смирнов, чухаючи забите пляшкою місце.

Дорогою Каса побачила Богдан, який стояв коло дверей № 319 з повним підносом їжі і лаявся до свого двоюрідного брата.

– Рафіку, сволото, ти вже кілька днів нічого не жереш! – кричав він, звертаючись до дверей. – Я тобі хавало приніс, сучий ти син!

– Не хочу я їсти! – почувся з кімнати голос, повний скорботи. – Я, може, померти хочу! Я зрадив єдину чесну і хорошу людину нашого закладу!

– Рафіку, перестань, трясця тобі! Таке могло статися з ким завгодно! Наказ є наказ, цур йому!!

– Ви дасте мені поспати?! – почулося з сусідньої кімнати. Це був Харитон. Він щойно повернувся з чергового завдання – його посилали робити різні дрібні замовлення, типу розмальовування парканів або викрадення високовольтного кабелю,. Нічого небезпечного, щоб, не приведи Боже, він не постраждав.

– Як я міг таке зробити з Оріоном!!! – чути було, що Рафік у кімнаті б’ється головою об стіну. – Я не достойний прощення! Тварюка я тремтяча! Тарган! Зрадник!

– Слухай сюди, трясця твоїй матері! – заревів Степан. – Не будеш жерти, ми тебе крапельницею проштрикнемо – голкою у 15 сантиметрів. Теж мені, грішник покаянний! Ти ще осику не підбирав, щоб завіситись? Чи, може, з даху стрибати будеш, дідько лихий?

– О, ідея! – почулося з-за дверей. – Я кавою отруюся! Вип’ю сто чашок і помру!

– Не смій! – продовжував Степан. – Усе, чорт забирай, я тобі ставлю їжу під поріг. І не дуркуй з викиданням їжі через вікно Церберу – мені Лев пожалівся, що ти собаку пончиками годуєш! Побачу таку картину, сам тобі ті пончики знаєш куди засуну! Сам Аполлон був би в шоці! Я все сказав!

– Та змовкніть! Дайте ж мені поспати!! – заволав Харитон, виглядаючи в коридор.

Перед тим, як піти, Степан повернувся до нього і склав пальці у якомусь незрозумілому марсіанському жесті. Мабуть, бажав йому спокійного сну або щось на кшталт.

Стояла глупа ніч. Каса дістала з шафи мотузкову драбинку, яку сама сплела з простирадла (стрибнути з вікна теж можна було, але з драбиною це було елегантніше і більш по-жіночому – так вона вважала) і перекинула її через підвіконня.

Вона не помітила хитрого ока, яке підглядало за нею через замкову шпарину. І вже перемахнула ногами через підвіконня, попередньо викинувши сумочку, як двері (замкнені, врахуйте!) розчинились з ноги, і на порозі з’явилась Каїна власною персоною.

– Так-так-так! – гиденьким голосом затягла вона. – Тікати, значить, намилилася?

– Іди ти до дідька, стукачка! – закричала Каса.