Розділ одинадцятий. Від долі не втечеш

Андрій отямився в тюремній камері на нарах. Йому було холодно, гидко і дуже кепсько на душі. А ще він хвилювався за Галю. І йому хотілося їсти. І голова боліла. І серце. І нирки.

Коротше кажучи, Андрій, доки лежав на нарах, вперше за життя усвідомив, що життя – не мед, а скоріше навпаки. І що не все коту Масляна. І що з таким прогресом він не лише не знайде, а й зовсім втратить Галю.

Останнього ну зовсім не хотілося.

З відчаю Андрій навіть почав розмовляти сам із собою.

– М-да, недооцінив я цього Харитона, як цар Менелай Паріса Троянського. І Галина наче моя, але всі печінки відбиті. Потрібно кардинально змінювати життя! – голосно проголосив він, зіскочивши з нар і розмахуючи руками, – повернусь додому, захищу докторську, одружуся. Але спочатку знайду Галю. Вибачусь перед Галею. Подарую Галі нову катану. Потім ми з Галею заживемо по-новому. Народимо дитину – я давно хотів. Змінимо шпалери, веранду пофарбуємо небесно-блакитною фарбою, а вікна – помаранчевою. Змінимо, врешті-решт, черепицю…

– Ей, парубче, ти що, поїхав? – раптом запитали згори хриплим басом. – Тебе що, так сильно при затриманні по голові били?

З верхніх нар зістрибнув юнак з волоссям кольору срібла, яскравими сірими очима і блідою до синяви шкірою. Усе його тіло було оздоблене татуюванням, як новорічна ялинка прикрасами. На ключицях звивалися характерні візерунки, які Андрій уже бачив раніше.

«Чорт, марсіанин», – приречено резюмував історик, відступаючи до стіни.

Андрій знав із життєвого досвіду, що таке марсіани. Тим більше – марсіанський расист. Колись, ще за часів війни на Марсі він на власні очі бачив, як вони натовпом били якусь дівчину-марсіанку, яка співпрацювала із землянами. Нещасну просто перетворили на криваве місиво. Галя тоді тримала його за лікоть і командирським тоном наказувала не робити дурниць. Вони були лише вдвох, з натовпом боротися було неможливо.

Після того випадку Андрій ще довго сахався від усіх марсіан. Якщо вони таке зробили зі своєю, страшно навіть подумати, як вони можуть вчинити з землянами. Сам він не бачив, але чув страшні історії від колег: марсіанських расистів боявся навіть марсіанський уряд. З них ніхто не ходив без супроводу військових – але іноді й це не допомагало. Полковника, на місце якого потім призначили Галю, принесли в штаб по деталях – розірваного на шматки. Вручну. Загалом, марсіан Андрій не просто побоювався, він їх жахався, як бізнесмен податкового інспектора. Можливо, навіть більше. А те, що марсіанських расистів спецально тримали у в’язницях на Землі, щоб їм свої втечу не влаштували, знав кожен школяр. Андрій за кілька секунд встиг прокрутити всі можливі варіанти подальшого розгортання подій, але жоден з них його не заспокоїв.

Юнак харкнув на підлогу, примружив свої сталеві очі і сказав, наступаючи:

– Нічого, всі новенькі нервуються.

Андрій мимоволі притулився до стіни. За своє не таке й довге, як зараз здавалось, життя він встиг ТАКОГО наслухатися про життя у в’язницях… а якщо ти ще й в одній камері з марсіанином…

Сріблястий, схоже, здогадався про його думки.

– Ти не хвилюйся, руденький. Звати тебе як?

– А-Андрій…

– Я Аркаал, – марсіанин ще раз смачно харкнув на підлогу. Він трохи гаркавив, і вимовив своє ім’я як «Агкаал». − За тегогистичну діяльність сиджу. А тебе за що?

– Ні за що! – Андрій схлипнув.

– Ну, так і я тут ні за що. За що, питаю, спгаву шиють?

– Якась незаконна діяльність, хабарництво… і ще щось.

Аркаал замислився і почухав підборіддя.

– Ажуг! Стаття 186. І 115. Мабуть, ще від ментів вигивався?

Андрій скривився.

– Дарма. Це 342, знаєш?

– А з якого дива я повинен таке знати? У нас на істфаці Кримінальний кодекс не викладали.

– Ага, істогик! Інтелігенція! – Аркаал хрипло розсміявся. – Ну-ну…

І тут Андрія понесло. Довго і зі щирим почуттям розповідав він про всі свої пригоди, почавши з тієї хвилини, коли медсестра їхнього санбатальйону Марія, перелякана й заплакана, показала йому дві сумнозвісні смужки, широко відомі у вузьких колах, і закінчивши фразою: «І ось там я зустрів тебе!», особливо детально зупинившись на невідомій організації, яка викрадає людей і ні слова не сказавши про те, як довів сусіда до другого інфаркту.

– Ох, знаю я їх, – зітхнув Аркаал на розповіді про «Зло і синів», – і мене звідси хотіли зманити, блат обіцяли… але я не піддався!

– Так біжимо! Ти ж знаєш, що там і як?! – Андрій з місця рвонув, але Аркаал блискавично схопив його за комір.

– Стояти! Ти хоч гозумієш, де ти загаз і що тобі амба?!

– Ні… – Андрій згадав, де він, і різко посмутнів.

– З сегпом і молотом туди не проб’єшся. Тут потрібен кгучений підхід.

– Ой, Аркаале, ти такий стратег!

– Дякую, знаю. У мене є зв’язки, – дуже впевненим тоном повідомив марсіанин. – Один дзвінок – і мені все дістануть, вирішать! У цю корпорацію краще не соватись самому, а послати свою людину, гозвідника.