Розділ другий. Айсберги і ті, хто їх оточує

У прекрасній країні Оріанії займався ранок. Насичено-рожеве сонце випливло з-за горизонту і задоволено заглянуло у блискучі поверхні сонячних батарей на дахах. Місто Ха прокидалося, його невиспані й злі мешканці поспішали з’їсти сніданок і потрапити на роботу, дорога до якої була довгою пропорційно до швидкості велосипедів, якими користувалася більшість. Небагато щасливчиків мали власні авто, які розповсюджували після себе ні з чим не сплутуваний сморід біопалива. Водії їхали і показували язики велосипедистам, а ті, у свою чергу, намагалися перегородити їм шлях. Хаос усіляко підтримували ролери і прості пішоходи, теж сварячись між собою. Словом, це був нудний міський ранок.

Набато цікавіші речі відбувалися в передмісті. Ну, цікавіші, чи ні, а от романтичніші, так точно. Під приватним будинком номер 112 зі сходом сонця забриніли струни, хтось відкашлявся і приємним високим басом завів:

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько – колюче терня?1

Чом твої устонька – тиха молитва,

А твоє слово – остре, як бритва…

Звичайно, це був Харитон Редька, якого знали і жаліли усі Галині сусіди, бо до неї він марно залицявся уже третій місяць. Жаліли, бо музично обдарований чоловік, військовий, майже заслужений, уже третій місяць мешкав під відкритим небом, харчуючись різним непотребом швидкого приготування з недотриманням гігієнічних норм, усіляко намагаючись привернути увагу Кохання Всього Свого Життя. З тим же успіхом він міг привертати увагу мармурової статуї чи, скажімо, марсіанського нациста: їм обом однаково було плювати на кохання.

Харитон не звик, щоб йому відмовляли. Він страждав. У парку посеред селища він розбив невеличкий табір, де постійно поповнював свій пісенний репертуар.

Сусіди Галі носили йому харчі, пускали прийняти душ і в туалет – винятково із жалощів – і слухали його пісні, які він, до речі, непогано виконував. Ось так учасник громадянської війни на Марсі, миротворець тридцяти п’яти років опановував життя на вулиці. У принципі, погода дозволяла: літо було м’яке і трохи спекотне, як традиційне оріанське літо. Але після літа зазвичай приходить осінь, а це +10 в середньому і скажені зливи. Редька з тривогою думав про майбутнє.

Галина хоробро сиділа на перилах балкона на другому поверсі будинку, першокласно імітуючи поведінку тієї ж мармурової статуї. Насправді їй було приємна увага, але вона й пальцем не ворушила, щоб це показати і втішити горе-закоханого. Галину Котенко все влаштовувало: увага, пісні, троянди, запхнуті у ворота. Їй, у принципі, до такого не звикати. Як професійному солдатові, їй і не в таких ситуаціях доводилося тримати обличчя, інакше звання полковника напевно отримала б її колега, у якої був роман з маршалом Смирновим.

Галя уміла робити кам’яне обличчя, коли Андрій, її «хм, хлопець», як вона його позаочі називала, принципово не називаючи «коханим» чи «половинкою» чи, не дай Боже, «нареченим», у черговий раз пропонував їй одружитися. Або коли дізнавалася про його черговий флірт з якоюсь студенткою. Бо, хоча Андрій і божився, що кохає лише Галину, жодної спідниці не пропускав. І – що найсумніше – не вмів цього приховувати.

Тож Галя за два роки життя з ним встигла навчитися робити вигляд, ніби нічого не помічає – собі дешевше, адже її коханий був смішний у гніві, але страшний у покаянні. Та й будинок Андрія, у якому вони мешкали, був надто розкішний, щоб повертатися у квартиру до батьків у занедбане містечко. Щоправда, сама Галя могла собі дозволити купити сяку-таку квартиру на батьківщині, але вона хотіла неодмінно будинок з садком, а такі коштували скажених грошей. Свої зароблені на службі гроші не хотілося поки витрачати. «Ціліші будуть», – міркувала Галина. За такі думки її можна було б назвати меркантильною і бездушною, але насправді вона не була такою. Просто їй не хотілося бути схожою на своїх нелогічних і відчайдушних подруг, які засліплювалися емоціями і робили найбезглуздіші вчинки, псуючи собі й іншим життя. Себе ж Галя вважала логічною і послідовною:

Чом твої очі сяють тим чаром,

Що то запалює серце пожаром?..

Співак несподівано замовк. Галя зацікавлено поглянула вниз: за спиною Харитона стояв дуже злий Андрій у народнопоетичній бойовій позиції – вперши руки в боки і ритмічно притупуючи правою ногою.

– Е-е-е… – протягнув Х’юго, знітившись, – це… як би це…

– Ти продовжуй, продовжуй, – підбадьорив Андрій. – А я послухаю. Дуже талановито виходить. Сам складав?

Харитон несміливо хитнув головою і відступив на кілька кроків.

– Та чого ж ти соромишся? Співай! Талант!

Харитон відкашлявся і слухняно завів.

Ох, тії очі, темніші ночі,

Хто в них задивиться, й сонця не схоче…

– Мо-ло-дець! Хвалю! – Андрій демонстративно зааплодував. – Соловей! Тенор! Тільки знаєш, цей вірш вже опублікував такий собі Франко… Більше століття тому… От народ пішов: не встигнеш щось написати – з-під пера вкрадуть! Нумо, дай мені гітару!..

Харитон слухняно простягнув інструмент і приречено завмер, кліпаючи очима. Галя зацікавлено зважила ситуацію: Харитон був сильний і тренований, вищий від її «хм, хлопця», а Андрій нічого важче за валізу в житті не підіймав і боявся, чого тільки можна. Але, відчуваючи чужий страх і свою моральну перевагу, він випнув груди і попер на засоромленого Харитона, як танк.

– Ех, любий, хворієш? Так я вилікую! – Андрій від душі замахнувся гітарою.