Нотатки

Я вирішила вести записи цікавих подій мого життя – може знадобляться тоді, коли я буду письменницею. Мені дуже подобаються цікаві книжки і я захотіла спробувати сама написати. Вигадувати чиїсь пригоди я поки що не вмію, спочатку потренуюсь в описуванні своїх –їх у мене вистачає. Вчителька порадила вести щоденник, це допоможе в навчанні і в житті. Дід каже, що найменший олівець надійніше найкращої пам’яті - тому і буду тренуватись записувати цікаві події мого життя. Щоденних записів не вестиму, нотатки буду робити лише тоді, коли буде про що.

Звуть мене Надійкою, живу я з татом, мамою, старшим братом Віктором та малим братиком Вовчиком в невеликому місті. Я закінчила четвертий клас і зараз гостюю на хуторі у маминих батьків – щоб не заважати Віктору готуватись до вступу в університет. Мама каже, що я фантазерка, своїми витівками можу “дістати” кого завгодно, а “в великих дозах” мене здатен витримати лише дід.

Прапрабабусина спадщина

Найцікавіше в моєму житті почалось в минулу п’ятницю, коли я потрапила з дідом на горище. Поки дід там майстрував щось, я обстежила всі закутки. В найтемнішому кутку надибала невеличку скриньку, але сама її витягти не змогла. Коли дід побачив мою знахідку, то уважно, ніби оцінював, подивився на мене і переніс скриньку до віконечка. Прибрав там мішки - і я побачила плетене з лози крісло. Дід поставив крісло біля скриньки і запропонував мені сісти в нього, сам вмостився поруч на мішках і став розповідати.

Бабуся діда (моя прапрабабуся) зналася на травах та допомагала людям одужувати. В кріслі, в якому сиджу, вона полюбляла відпочивати після прийому хворих. В скриньці знаходиться її начиння, яким вона користувалась, готуючи ліки. Прапрабабуся казала діду, що ця скринька належала ще її бабусі, теж травниці. Дідова старша сестра допомагала своїй бабусі в приготуванні ліків і цю скриньку мала наслідувати вона, але загинула разом з батьками в автокатастрофі. Дід тоді був в Артеку. Прапрабабуся заповіла внуку берегти скриньку, доки не визначиться хазяйка - він її впізнає по ставленню до спадщини. Прапрабабуся зобов’язала діда показувати скриньку своїм дітям та внукам, але не дозволяти виносити з дому і гратись начинням з іншими дітьми. Якщо хтось з дітей відчує при контакті з її спадщиною щось незвичайне, не порадившись з дідом не повинен нікому розповідати – зайві балачки можуть накликати біду. Я можу в зручний для мене час розглядати прапрабабусині речі лише тут, на горищі, нічого не виносити і залишати після перегляду в тому ж порядку.

Я запевнила діда, що виконаю настанови. Він показав, як працює замок скриньки та спустився з горища поратись по господарству Я відкрила скриньку та стала переглядати різний посуд, що був там ретельно укладений. Деякі форми керамічного посуду я бачила в музеї історії міста, куди нас водили на екскурсію. Наше місто стародавнє, а гід так цікаво розповідала, що я запам’ятала майже все. Крім посуду, в окремому відділені лежали кілька товстих зошитів та книжки – знайомство з ними я залишила на потім. Переглянувши і склавши на місце посуд, я вже збиралась взятись за книжки, як побачила прикріплений ремінцями до кришки скриньки гарний дерев’яний брусочок. Ремінці були туго затягнуті, я ледве відчепила брусок і стала розглядати. П’ять сторін прикрашені різьбою, одна рівна – мабуть низ. Милуючись візерунками, помітила, що зверху один завиток наче чимось замащений. Я потерла – і під тиском пальця верхня сторона посунулась. Брусок виявився коробочкою. Всередині, затиснута ремінцем, лежала торбинка з тонкої червоної шкіри з витисненими візерунками, зверху затягнута і обмотана довгою золотистою плетеною вервечкою. В торбинці був жовтий камінець, формою схожий на один з тих, що я бачила в музеї. Камінець дуже зручно ліг в мою руку і здався мені теплим. Поки я його розглядала, мені захотілось заплющити очі і щось уявити про нього. Але цього разу моя фантазія спрацювала незвично: я неначе заснула – уява мені не підкорялась.

Коли я стала записувати пережите, то зрозуміла, що краще робити це в двох зошитах: в цьому – основний сюжет подій, в другому – пропущені зразу пояснення та доповнення, розширення описів, пригадане пізніше. Кожне таке доповнення в другому зошиті буду нумерувати, а в цьому – ставити номер там, де має бути вставка.

І це теж моє

Я боса, одягнена лише в шкіряну спідничку, йду по нічному лісу до Левиці. Так звуть нашу Мудру Матір ще з того часу, як вона сама вбила лева, що напав на неї. Левиця тоді була одна з відуній - помічницею Тієї, Що Розуміє Сонце, в неї були лише малі син і дочка. Вона збирала лікарські трави серед каміння, коли напав кульгавий лев. Влучний кидок великої каменюки зупинив стрибок і дозволив їй задушити майже без шкоди для себе пораненого звіра. Це мені відомо з вечірніх розповідей біля ватри, як і те, що тоді Левиця не поступалася силою нікому з мисливців. Зараз вона Та, Що Розуміє Сонце, до якої звертаються по допомогу відуньї не лише нашого роду, а й усього племені. В роді всі називають її Мудрою Матір’ю, Левицею називають ті, хто приходить з інших родів і ми – її помічниці.

Багато зим до мого народження Левиця перебралась жити окремо на гору з рівною вершиною. Трохи нижче вершини протягнулась на схід Сонця велика галявина. Там, де вона межує з скелями біля вершини, Левиця знайшла і розчистила вхід в дуже глибоку печеру. Сонце через Левицю сповістило, що дало цю печеру Тим, Що Розуміють Сонце, щоб йому (Сонцю) було зручніше спілкуватись, коли у нього виникне бажання.

Ранішнє Сонце в ту частину печери, де живе Левиця, заглядає лише на весняне та осіннє свята, коли сповіщає, що воно прийшло до нас і наступний день буде довше ночі (весною), або що воно йде до інших своїх творінь і наступна ніч буде довшою (восени), а цієї доби довжина дня та ночі однакові. В інші дні Сонце освітлює лише частину довгого майже прямого входу. Левиця показала нам зірку, яка сповіщає про наближення цього дня звідкіля і як дивитись, щоб побачити її появу над гостряком скелі після заходу Сонця напередодні цих днів. Ці дні святкують всі племена.