2

Нічка короткая - довга розлука...
Що ж мені суджено - щастя чи мука?
Леся Українка «Лісова пісня»

Анна обминає пороги темряви. Вона опинилася в густому желе й не має змоги звідси вибратися. Блукає. Шукає вихід. Тут мають бути двері. Ну, хоч щось, що виведе з цього лабіринту! Вряди-годи натикається на шматки деревини, сміття... Дівчина зрозуміла: їй звідси не вибратися. Зупинилася й почала себе щипати за руку. Зненацька хтось доторкнувся до її долоні. Впізнала ці теплі карі очі - миттєво прокинулася.

За вікном сонце голубить землю. Анна подивилася на годинник - десята година. Втомлено відкинулася на подушку. І чому він завітав у її сон? Телефон "квакнув", що означає прихід нового повідомлення.
@ Доброго ранку :)
Це від Дениса. На серці потеплішало.
@ Доброго)
@ Чекаю тебе біля кафе "Нова ластівка" о 15:00. Відмова не приймається :)
Анна швиденько проаналізувала список справ на сьогодні. Поприбирати в будинку, забігти до магазину, приготувати вечерю... Якщо постарається, встигне.
@ Обов'язково прийду.)
А тепер час братися до роботи...
* * *
Денис чекав на Анну біля фонтану. Зиркав на годинник - невже не прийде? Відчував тривогу, хоча призначений час ще не настав. А ось і вона. Русяве волосся вільно спадає на плечі, сірі очі з напівопущених вій здригнулися, коли уздріли хлопця. Одягнена дівчина у вільний сарафан блакитного кольору. Він не помилився: перед ним янгол.

Анна підійшла до парубка, її малинові вуста промовили "привіт", посміхнулася. Несподівано для себе відкрила, що дуже щаслива бачити його. І... вона з нетерпінням чекала цієї зустрічі.

- Яка пунктуальність, - із посмішкою на вустах сказав Денис.
- Ненавиджу запізнюватись.

Двоє людей, зіткнених у лабіринті фатуму, зайшли в кафе. У приміщенні грає приємна жива музика. Напівтемрява та свічки на стінах створюють відчуття комфорту та захищеності. Денис повів дівчину у найвіддаленіший куточок, аби побути з нею віч-на-віч.

Прийшла мила офіціантка. Вона ввічливо запитала, чого вони хочуть, при цьому зацікавлено дивилася на хлопця. Анна замовила салат та апельсиновий сік. Коли офіцінтка пішла, дівчина сказала, дивлячись у вікно:

- А ти їй сподобався.
- Не кажи дурниць, - заперечив легінь. - Від самітників зазвичай втікають, - Денис зиркнув на Анну очима, повними пережитого болю. Від цього плечі дівчини здригнулися. Утім, вічі знову перетворилися на теплий шоколад.
- Я не втечу, - несподівано для себе пошепки промовила Анна, взяла його долоню у свою. Хлопець з'єднав пальці, очі загорілися.
- Ти мене обманула, - посміхнувся, а потім відповів на німе запитання дівчини: - Твої долоні палають.
Щоки Анни спалахнули. На блідому обличчі це яскраво видно.
- Із тобою вони стають теплішими, - зашарілася. У їхню атмосферу завітала офіціантка: вона принесла замовлення. І знову ці зиркання. Денис не звертав на неї жодної уваги, увічливе "дякую" - і все. Анну не здивував той факт, що цей парубок може, нічого не роблячи, сконцентрувати до себе погляди інших.

Хоча йому лише шістнадцять, структура як у дорослого чоловіка. Так, обличчя ще дитяче, але очі аж ніяк: вони бачили багато речей, не властивих підліткам.

Зненацька заграла пісня, яка дуже подобається Анні - Алсу "Разом і назавжди". Не тямлячи, що вона робить, дівчина потягнула Дениса ближче до виконавиці.

- Ти чого? - заволав він.
- Потанцюєш зі мною? - сором'язливо запитала Анна.
- Я не чудовий танцюрист, - захитав головою.
- А я не балярина. Ну, будь ласка, - Анна сама себе не впізнає. Знає ж, що незграба в таких тонких справах, як танці. Але поруч з ним відчуває себе дитиною, якій начхати на те, що подумають інші.

Парубок поступився. Притягнув до себе за талію. А дівчина обійняла за шию. Так і закрутилися в повільній єдності. Потопають у прекрасній мелодії. І байдуже їм, що час від часу наступають один одному на ноги - по черзі вибачаються, а потім сміються. Коли виконавиця заспівала наступні слова, серця обох зробили чудернацькі метаморфози:

Ніщо не може бути чудовішим
Цієї чарівної пісні, що звучить тоді,
Коли два серця б'ються разом.
Разом і назавжди.

Зненацька Денис провів носом по скроні дівчини і прошепотів на вухо:

- Із тобою так добре... Відчуваю себе справжнім, - заховав голову у волоссі.

Анна мліла від цих слів. Із нею діється щось дивне, коли вона поруч з ним. Притулилася ще ближче, ховаючись за могучою спиною парубка від усіх бід. Коли він провів кінчиками пальців по хребті, пробудився табун мурашок. І він електрикою передавався обом тілам, які притулилися один до одного в пошуках щастя. Ці каштанові очі зводять з розуму. Птаха закована у власну золоту клітку.
Забринів телефон - казковий мент втік. Наздогнати неможливо, можна лише закарбувати в пам'яті навіки. Мабуть, це і називається - вічність.