7

Андрій стояв і до останнього чекав ,коли з’явиться Ліза, озирався по всіх  сторонах. І коли вже втратив надію знову її побачити, помітив в далині маленьке тільце своєї коханої ,яка щодуху бігла до нього. Андрій кинув речі ,що були у його руках, і побіг їй на зустріч. Щастя знову засяяло на його обличчі. 

-Пробач!- тихим голосом ,що супроводжувався сльозами, сказала  Ліза , коли опинилася у міцних Андрієвий обіймах. 

-Пробач! Я така дурепа! Твоя мама... 

-Я знаю! -сказав Андрій, не дослухавши дівчину до кінця,- Будь ласка ,не роби більше так. Я не можу без тебе . Я кохаю тебе. 

-Я теж тебе кохаю. І я буду чекати тебе стільки, скільки потрібно,- мовила дівчина і поцілувала коханого.  

Андрій однією рукою дістав з внутрішньої  кишені сорочки маленьку коробочку. Потім опустився на одне коліно і простягнув дівчині відкриту коробочку, в якій виднілася красива каблучка. Ліза перестала плакати ,завмерла від подиву і зніяковіла. 

-Я хотів зробити це ще вчора вранці ,але як бачиш не вдалося. Тому спитаю зараз. Ти вийдеш за мене заміж?- з хвилюванням у голосі запитав Андрій. 

Ліза без жодної заминки радісно викрикнула :

«Так. Я вийду за тебе!».  

Андрій, одягнув каблучку коханій на палець , поцілував її руку ,а потім міцно обійняв і поцілував у губи.  

Радість закоханих не мала меж. Та тепер розлука для них буде справжнісіньким випробуванням.  

-Лейтенанте Терновий, нам час відлітати ,-крикнув хтось ,визираючи з літака. 

-Візьми ще оце. Зберігай , поки я не повернуся,- після цих слів він зняв із шиї металеві медальйони з його даними і віддав дівчині. 

-Гаразд. 

-Якщо повернусь живим, одразу ж одружимось,- крикнув наостанок Андрій ,перш ніж сісти в літак. 

Ліза спостерігала за тим, як невеликий літак поволі зникав в безмежних просторах небес. І щойно він зовсім зник з поля зору, дівчина почала сумувати за Андрієм і їй було тепер навіть страшно уявити, як їй прожити без нього два місяці. 

Та очікування коханого у новому статусі , статусі нареченої, було не таким страшним. Навіть захопливим, адже тепер у неї з’явилися нові клопоти. Потрібно готувати до майбутнього весілля. Саша ,звичайно, їй у цьому допомагала, хоча і сама активно ходила на побачення з Макаром. Ліза була щаслива за друзів і бажала ім того ж ,що і у них з Андрієм. 

Дні проходило спокійно. Ліза ходила на начання , убивала час на різних додаткових занятиях.Вона жила в Андрієвій квартирі , іноді навідувалася до тьоті, зокрема,щоб взяти теплі зимові речі, адже зима  дала про себе знати. Вулиці вже і сніжком притрусило. Дівчина любила таку пору ,але хотіла в такі красиві сніжні дні гуляти разом з коханим. Ліза безмежно за ним сумувала. І рахувала дні до його повернення ,хоч і не знала дати повернення.  
Та якби ж Ліза знала ,що не дочекається його , що вже ніколи не повернеться до неї коханий! 

Нічого не віщувало біди. Це було опівдні. Ліза повернулася зі своєї пари , взяла потрібні їй матеріали і вже збиралася йти на наступне заняття. Задзвенів їх телефон. Телефонувала Саша. 

-Привіт, Сашо. О, добре ,що ти зателефонувала ,я хотіла з тобою порадитися,-сказала Ліза. 

-Андрій загинув, натрапив на міну,- голос Саші звучав зовсім інакше, чувся розпач і біль. 

-Ти ж жартуєш. Так?- на обличчі Лізи з’явилася нервова посмішка. 

-Пробач,- схлипнула Саша. 

-Ні, це не правда,- дівчина намагалася сама себе у цьому переконати. 

Її свідомість стала мильним озерцем, в якому зовсім не було видно дна. Ліза не пам’ятала ,як знепритомніла і пролежала на підлозі декілька годин. Коли прийшла до себе і пригадала ,в чому причина такого її стану, захотіла міцно заснути і прокинувшись ,забути цей страшний сон. Та, на жаль, це була жахлива реальність.  

Що роблять люди ,коли втрачають дорогу серцю людину? Плачуть? Звинувачують всіх на світі?  Ламають все навкруги?  Та Ліза не була в змозі нічого цього робити та й вже  давно виплакала всі свої сльози і навіть ,якби сильно захотіла , не зронила б і сльозинки. Вона просто сиділа в кутку кімнати і дивилася в пустоту. В її пам’яті випливали моменти з Андрієм. Все хороше ,що сталося в її житті, пов’язане саме з ним. Саме Андрій став сонцем , яке дарувало тепло і турботу. А тепер її сонце згасло назавжди , залишивши після себе пелену темряви. З Андрієм померла і їхня спільна мрія про великий будинок ,повний дітей. Все це стало міражем, брехливою ілюзією, якій не судилося здійснитися. Якби ж вона тоді хоч на мить замислиламь над останніми його словами: «Якщо повернусь живим...»! Хоча що б це змінило? Ніщо вже не поверне дівчині коханого. 

Не дочекалася Ліза свого солдата , не змогла перед вівтарем дати йому обітницю вічно кохати та підтримувати його. Не встигла зробити його найщасливішим чоловіком. Нічого вона не встигла. Життя жорстоке! Не скажете?