2

На вулиці сьогодні нестерпно спекотно, хоч літо вже і завершилось. Ліза ,щоб хоч трішки врятуватися від спеки , забігла у метро. Якщо у приміщенні метро було прохолодно, то про вагон цього не скажеш. Вільних місць не залишилося і у транспорті утворилася тиснява. Спітнілі люди штовхалися і намагалися виділити собі більше простору. Лізі було зовсім не комфортно, але декілька хвилин потерпіти для неї не проблема.  

Раптом хтось грубо штовхнув дівчину і вона спиною притиснула когось ззаду до перила. Ліза стурбовано оглянулася, щоб перепросити.  

-Вибачте, будь ласка!  Ви в нормі? -перед дівчиною стояв високий молодий хлопець з кепкою на голові.  

-Все добре. Не хвилюйся! -відповів юнак Лізі і широко посміхнувся, що у неї і самої з’явилася посмішка на обличчі, але дівчина швидко відвернулася, щоб не здатися дивною.  

Голос диспетчера оголосив про прибуття на станцію. Ліза вже збиралася виходити, але зрозуміла, що її сумки не має. А в ній і телефон, і гаманець, і документи. Все. Вона запанікувала. 
Ліза побачила як тільки двері відчинилися, якийсь хлопець швидко вибіг. Вона зметикувала що і до чого. 

-Ей, стій! Це злодюга, зупиніть його! Він вкрав мою сумку! -Ліза почала кричати і бігти вслід за злочинцем.Бігати швидко вона, звичайно, не вміє, тому в думках вже попрощалася зі своїми речами. Та раптом їх перегнав той хлопець, на якого вона наскочила у вагоні. Він ,майже, зі швидкістю мустанга помчав вслід за крадієм.  

Ліза ледь добігла  до місця, де зібралося багато людей. На пероні лежав той злодюжка і щось мугикав, а зверху на ньому сидів її рятівник і зажимав йому руки за спину. Виглядало так, ніби поліція затримувала якогось великого злочинця. 
Ліза хотіла підійти і дати прочуханки негіднику, але коли побачила, що йому лише десь 16 років, трішки вгамувалася.  

-Тобі не соромно? -захекано промовила дівчина до нього. 

У відповідь не почула нічого.  

-Відповідай, якщо тебе запитують! -штурхнув його хлопець, що сидів зверху.  

-Чому ти соромиш своїх батьків? Краще б навчався, а не займався крадіжками,-продовжила дівчина.  

-У мене немає батьків, -промимрив хлопчисько.  

-Пробач, розумію. Але ж навіщо псувати собі життя? Ти маєш жити гідно, -вела свою розмову Ліза. Вона попросила незнайомця-рятівника підвести хлопця на ноги. Той погодився і допоміг хлопчаку встати.  Дівчина підняла з підлоги свою сумку, обтріпала її і відкрила, щоб упевнитися чи нічого не зникло.  

-Не переймайся, я нічого не взяв! -тихо промовив злодюжка.  

-Я б тебе, можливо, відпустила, але вибач. Закон для всіх однаковий і його потрібно дотримуватися, - сказала Ліза. 

-Зараз прийде охорона. Вони передадуть його відповідним органам,- сказав незнайомець дівчині.  

-Гаразд. До речі, дякую вам за допомогу!  

-Можна на ти, -сказав він.  

-Дякую ТОБІ за допомогу! -повторила дівчина.  

-Дрібниці! Не варто дякувати,- трішки серйозно відповів він.  

Ліза все одно із вдячністю посміхнулася йому, отримавши у відповідь те ж саме.  

Вже після того ,як з неповнолітнім злочинцем все з’ясувалося і ним зайнялася  відповідна установа (до речі, дівчина вирішила не писати заяву на хлопчака, щоб не псувати йому життя). Рятівник підійшов до Лізи.  

-А не скажеш своє ім’я?-звернувся він.  

-Я Ліза, -відповіла дівчина.  

-Красиве ім’я . Я Андрій. Приємно познайомитися! 

-Мені також,- посміхнулася дівчина. Ліза змогла краще розгледіти хлопця і помітити, що він високий і широкоплечий та добре складений юнак. «Мабуть,  серйозно займається спортом,»-подумала дівчина. На обличчі він був дуже привабливим,  особливо виділявся його глибокий зосереджений погляд карих очей. З під чорної кепки ледь виднілися неслухняні пасма темного волосся. Щось у ньому зацікавило Лізу. Щось таємниче ховалося у його  постаті.  

-І чи не могла б ти дати мені свій номер телефону? -запитав Андрій.  

-Навіщо? -здивувалася Ліза, бо не звикла до таких прохань хлопців.  

-Повідомити тебе, коли з’являться якісь новини про того хлопчиська. Бачу ти переймаєшся його долею,- сказав Андрій.  

-Гаразд, записуй.  

Хлопець дістав із кишені телефон, явно не з дешевих. Ліза продиктувала номер. 

-Дякую! Отримаю новини, зателефоную. Бувай! -сказав хлопець і швидко розчинився у натовпі.  

З метро Ліза вийшла ,майже, під світлом ліхтарів. Ця колотнеча зайняла купу часу і тепер єдине що залишається дівчині – з повною головою думок про сьогоднішні події йти у гуртожиток і готуватися до завтрашніх пар.  

Ранок  настав швидко ,бо вчора дівчина була втомлена і лягла раніше. Та зараз  у неї було таке відчуття, що вона не спала тиждень. Але досипати ніколи, бо перша пара починається  о восьмій тридцять.  

Ліза з Танею підготувалися до занять і разом вийшли з кімнати,  наостанок пронизавши заздрісними поглядами Дашу , у якої немає першої пари, і яка спить собі спокійно у ліжечку.