Сонячне око

  Коли прийшов сигнал, Педро снідав. Зелений вогник, що заблимав у вірт інтерфейсі, змусив його відставити стакан соку, який він був підняв до рота. Він потер руки, що раптово затремтіли, і послав перевірочний сигнал.

  Поки десь за десятки тисяч кілометрів від Землі величезна сукупність механізмів та комп’ютерів, з якої складалось Око, проходила ще одну, останню, діагностику, Педро намагався заспокоїтися, але це йому погано вдавалось.

  Десятки років праці та інтриг добігали кінця. Якби не закінчився цей день, він, Педро Школіус, надвечір вже не буде тим, ким прокинувся вранці.

   Він відставив миску, бо в нього геть зник апетит. Піднявся, пославши змучену посмішку колегам, що здивовано витріщалися на нього.

  - Щось мені стало трохи недобре. – сказав Педро. – Починайте сьогодні без мене, добре?

  Він вийшов, ковзнувши поглядом по великому портрету Друга Народу, що як завжди нахабно і хижо посміхався зі стіни їдальні. В руці у лідера нації був шматок хліба, а напис знизу проголошував славу виробникам їжі та закликав до ощадливого споживання. 

  - Доктор Школіус! Відвести вас до лікаря? – запопадливо запитав асистент, що вибіг за ним слідом з їдальні.

  - Ні, Ган. В мене все добре. Просто я вирішив взяти собі додатковий вихідний.  Але ви, раптом шо, прикриєте мене? Скажете їм, що я справді захворів, добре? – відповів Педро, повертаючись до нього. – Я буду вдома, якщо знадоблюся. Можу я на вас розраховувати?

  «Звичайно, ти можеш розраховувати на те, що я зараз же доповім про твою поведінку куратору, шановний пан Школіус» - казали очі асистента, якого Педро і на милю не підпустив би до роботи, якби не «рекомендація» третього відділу Народної Згоди. – «А потім, якщо дадуть відповідні інструкції, прошепочу про твій нікчемний вчинок твоєму керівництву чи твоїм підлеглим. Можеш на мене покластися».

  Сьогодні Педро було на Гана байдуже. Він мляво відмахнувся від асистента і вийшов. Швидко здолав невелику відстань до своєї оселі – трохи більшого, ніж сусідні, але досить типового затишного будиночка на затишній вуличці затишного маленького містечка. Містечка, в яке неможливо було потрапити без декількох великих печаток на рожевому папері перепустки, яку виписували лише в Народній Згоді.

   Сонний і трохи невдоволений дивними маневрами свого підопічного охоронець зайняв свою позицію біля дверей будинку, а Педро, піднявшись на другий поверх та всівшись у крісло, закрив обличчя руками, не в силах стримати хвилювання. Зелені цифри в інтерфейсі програми, про існування якої пани з НЗ навіть не здогадувалися, все збільшувалися і збільшувалися. Жодного червоного аварійного повідомлення. Трохи жовтих попереджень – як і має бути, бо не може така складна велика система, та ще й зібрана у космосі без прямої участі людини, працювати зовсім без проблем.

  Відлік завершився раптово. Фінальний результат – дев’яносто сім. Педро схопився і заходив по кімнаті. Коли він мріяв про цей момент, він завжди вважав, що запустить процес одразу. Але тепер вагався. Він знав, що вороття немає. Вже майже місяць, з того часу, як будівлю на вулиці Айстр рознесли раптовим ракетним ударом, Педро знав, що відступати нікуди. Та й навіщо? Але зараз, коли лишився один, останній крок, він не міг змусити себе його зробити.

  Йому здалось, що задзвонив телефон і він здригнувся. Це була галюцинація, темна пам’ять вже немолодої людини про ті часи, коли ще існували телефони, не вбудовані прямо в голову. Педро майже почув схвильовані голоси чергових проєкту, які повідомляли йому про нештатну ситуацію з об’єктом нуль-сім.   

  Рано чи пізно так і станеться. Фальшивий моніторинг це чудово, але не тоді, коли результати кожну хвилину перевіряють живі люди. Те, що вже зроблене, неможливо сховати надовго. Він і так здивований, як зміг зайти так далеко і залишитися нерозкритим.

  Педро заплющив очі. Зелена цифра все одно стояла в нього перед очима. Вимагала дій.

  І він розпочав зі дзвінка.

  Якщо Катерина Лайс і була колись красивою приємною жінкою, довгі роки служби в Народній Згоді загнали цю красу під залакований мармур казенного виразу обличчя та форменої зачіски посивілого волосся. Її бляклі очі дивились на Педро стомлено і роздратовано.

  - Сідайте, прошу вас.  Щось випити? – вчений був сама гостинність, але замісниця начальнику шостого відділу цього не оцінила.

  - Я прийшла сюди, до вас додому, з поваги, доктор Школіус.  – сказала Лайс, сідаючи в крісло. –Ви сказали, що у вас є інформація про атаку на дослідницький центр на вулиці Айстр. Я повинна була б прислати до вас патруль і забрати вас до центру. Але я прийшла сама. Я навіть за вашим проханням витурила з цієї кімнати охоронця та секретаря. Знову ж, тільки з поваги…

 - Облиште це, місіс Лайс. – махнув рукою Педро. – Я знаю, що ви мене поважаєте. А ви знаєте, що я поважаю вас, вашу відданість науці і головне – цій країні.

  - Країні? – звузила очі Лайс, не пропустивши головне.

  - Країні, країні. – чоловік зітхнув, заплющив очі, зітхнув ще раз. – Я чесно не знаю, з чого почати, але те, що я вам зараз розповім, точно не для вух ваших підлеглих. Не на цьому етапі.

  - Мені вже дуже цікаво. Але може ви повернетесь до вулиці Айстр?

  - Мені доведеться почати з іншого, але ми досить швидко дістанемось і до цього. Проте повірте, місіс Лайс, той ракетний удар зовсім не найцікавіше з того, що я вам зараз розповім.