Частина 11

Я розвернулась і побігла геть. Сказати, що мій підопічний мене розчарував, це нічого не сказати. Я думала він зрадіє, буде щасливий, а він… Яриться та біситься, наче йому не повернули те, що він вважав найдорожчим і втраченим назавжди, а забрали ще раз! Ну й нехай! Нехай весь той склеп рознесе та свої лікарські руки поб’є, але я цього бачити не бажаю! 

Я від розпачу бігла не по струнах, як завжди, а просто хаотично стрибала по сонячних плямах, щоб рух відволік від розчарування, від нерозуміння, від розпачу. Мене носило, як сонячного зайчика від люстерка в руках трирічної дитини, допоки в якийсь момент я мимоволі не зупинилась на бетонному парапеті, бо погляд зачепився за щось знайоме.

Мідно-руде волосся, що тріпотіло під подихом річкового вітру, відливало золотом. Я не одразу зрозуміла, що мене зупинило в цій картині. І лише придивившись уважно — розібралась. Переді мною стояла Амалія! От тільки  куди поділась її «зализана» зачіска? Вона виглядала так дивно… Розхристана, розтріпана. Чогось в ній не вистачало, от тільки я не могла зрозуміти чого саме. Я озирнулась, намагаючись зрозуміти де це опинилась — гарно облаштована набережна, скульптури, доріжки, квіточки кущики, дерева, матусі гуляють з діточками, молодь з різномастими собаками. Тут набагато охайніше ніж, біля пам’ятника засновникам Києва, де ми полишали цю красуню. Одразу за набережною починаються гарні новенькі багатоповерхові будівлі. Схоже, якийсь елітний район міста.  Та це і не дивно, не в бідних нетрях же оселятись цій королівні. Я знову поглянула на нашого знешкодженого вампіра. Жінка мовчки дивилась прямо перед собою, на річку, по якій час від часу пропливали то катери, то яхти, то вітрильники. Дивилась, але, здається,  не бачила ані водного транспорту, ані протилежного берега, що майорів вдалечині зеленню парків.

Я зачудовано присіла, схиливши голову на бік та розглядаючи дивний малюнок танцюючої енергії навколо неї. Тут була майже вся веселка. Як цікаво.

Поряд з Амалією на перилах, лежав айфон, пальці жінки, схоже, за давньою звичкою, потирали обручку з великим блакитним діамантом, що періодично яскраво виблискував прямо мені в очі. На  доволі гарному обличчі проходив просто якийсь парад емоцій. Спочатку там був якийсь відсутній вираз обличчя, потім розгублений, сумний,  рішучий, а потім жінка раптом широко посміхнулась і, знявши обручку з пальця, з радістю десятирічного школяра, пожбурила її у води Дніпра. Слідом за обручкою полетів телефон. Я відкрила пащеку від подиву. І мене вразило не лише таке зневажливе ставлення до атрибутів успішного життя, якими зазвичай дорожать люди. Ні, було ще дещо. Разом з каблучкою, що пірнула в річку, лопнула найяскравіша темна струна, а разом з телефоном — осипались одна за одною, наче перерізані ножицями, всі інші, відкриваючи золотаво-гранатову енергетику самої жінки. То це вони були до такої дурні прив’язані? Ой, а з цієї вампірши ще й людина може вийти…

Рудоволоса красуня розвернулась та з неймовірно щасливою усмішкою попрямувала до авто, а я сиділа кліпаючи оченятами і намагалась зрозуміти,  що ото тільки-но спостерігала. Я думала ця  тварюка ще пів життя буде переповнена люттю, ненавистю, жагою помсти, а вона поводиться так, наче отримала новий шанс. А може й отримала? Може вона вже і не така погана? Дух та Олена її змінили, нехай і не спитавши її бажання, і, можливо у неї вистачило розуму використати це? От тільки цікаво, яким шляхом вона піде цього разу? Білою та пухнастою точно не стане, не та суть, та й колір енергії красномовний, але ж який прогрес! Хто б міг подумати, що мене може приємно здивувати Амалія і розчарувати мій лікар.  І це в один день! Я покрутила мордочкою та вирішила повернутись до Олени, розповісти їй таку дивну новину. Не Ігорю ж це повідомляти. 

Метнувшись до підопічного та помилувавшись  його задумливо-невдоволеною пикою, я побігла далі до нашої тінистої подруги. Бігти довелось чомусь більше ніж очікувалось, двома стрибками не обійшлась. Приземлилась на її рюкзак я якраз вчасно, щоб помітити над головою надпис «метро Лук’янівка» та разом з нею пірнути в натовп, що потоком тік до ескалатора.

— А куди це ти прямуєш? — спитала я, здивовано. Бо думала її знайти в церкві, а аж ніяк не в метро.

—  О, і з якого це дива ти до мене прискакала? На кого покинула свого підопічного?

— На самого себе. Не маленький. Нехай вчиться приймати реальність та робити адекватні висновки, а не історичні пам’ятки трощити. — набурмосилась я, враз згадавши, як Ігор бісився. 

— Що. Розчарував? — з розумінням спитала Олена.

— Так, — я опустила мордочку, діловито вмощуючись у дівчини на рюкзаку. На жаль сидіти на плечі Олени, було не так приємно, як у лікаря. Ну то нічого, обійдемося і цупкою тканинкою.

— Не спіши з висновками. Перебіситься й візьметься за розум.

— А чому він взагалі біситься? — не втрималась я від розпачливого питання.

— Бо він чоловік, а з ним повелись, як з нерозумною дитиною.

— Та він і є дитина. Навіть я, в порівнянні з ним, здравомисляча особа. — роздратовано буркнула я.

— В чомусь так і є. Чоловіки — ті ще діти.

— Та час вже подорослішати, четвертий десяток на носі!

— Іноді — це на все життя.

— Жах!

— Ні, насправді це не так погано. Дитина живе в кожному з нас, і краще так, аніж душа вічно невдоволеної пенсіонерки у п’ятирічній дитині.