Частина 9

Шкода

І що з цими людьми робити? Один ходить вбитий наповал якимись спогадами, інша його лікує, витягуючи біль, не помічаючи, як розходяться власні шви? От куди їх таких альтруїстів сховати, аби вони об скляні грані світу різатись перестали? Добре Люциферу, дома залишили, не бачить цього неподобства.

Олена покірно (сама слухняність!) чекає поки лікар замінить пов’язки, всім своїм виглядом демонструючи, яка то дрібниця. Ага, повна. От тільки я ж бачу, як те дивне зелене світло сочиться з «дірок» в її тілі. От цікаво все-таки, що вона таке?  А, власне, чого я ото мучусь цікавістю, якщо можна просто спитати. Й Ігорю, мабуть, цікаво, що за дивну пацієнтку він так береже, що аж в іншу країну з нею поперся. Бо про неї ж також, певно, в тому дурному інтернеті немає. Ні про мене, ні про неї, ні про маму… Так, мами не вистачає…

—  Олено, а що ти таке? —  я вирішила не зависати на проблемі, рішення якої не настільки нагальне, і з’ясувати те, що можу.

— Ти, диви вирішила одразу «брати бика за роги»? —  криво посміхнулась дівчина, оскільки саме в цей момент, лікар обережно відривав від її правого боку присохлий закривавлений бинт.

— А чого чекати? Тим паче зараз ми нікуди не біжимо, ніхто в гості не поспішає.

—   Це ще питання.

— Ти про руду? Не переймайся, сьогодні вона сюди не дістанеться, там, наче, квитків не було.

— А б на твоєму місці не сподівалась, що для неї то буде перепоною.

— А навіщо Амалії сюди? — здивовано підняв голову мій підопічний. Ні ну простий, як миша.

—  По тебе.

—  І що вона зі мною зробить? Зв’яже шарфом та повезе додому? Після того, що я бачив?

—  А що ти бачив? —  я зрозуміла, що знову щось пропустила. І коли вони встигають? На хвилинку вискочила, а тут все шкереберть й купа нових фактів! Ой лишенько, а звідки така лють в оцих карих, зазвичай добрих очах?  Олена так погано впливає?

—  Вона винна у хворобі моєї дружини…

—  А ти одружений? —  я так і сіла. —  А… Е… А чому я про це чую вперше? —  сказати, що я розчарована — нічого не сказати. Я з ним поряд вже майже місяць бігаю, а про дружину ні сном ні духом. Не було ж ні фото, ні обручки, нічого! Одна срібна каблучка та й та на лівій руці. Як так?

—  Бо мале і неуважне, —   посміхнулась поблажливо Олена.

— Не таке я вже мале! Он як тіням по шиї надавала! І тебе врятувала! І руду вирахувала! І взагалі… Ну хоч би сказав, — я ображено подивилась на підопічного.

—  Так ти не питала, —  він  не відривався від свого заняття, а сіра ріка все лилась і лилась, вбираючись у долоні нашої монстриці.

—  Е-е… І справді, —  я розпачливо потерла вушко лапкою. —   Але ж не було жодних натяків.

—  А які тобі потрібно натяки за шість років після її смерті? Фото на всю стіну? —  невдоволено нахмурився Ігор.

— Вона померла? —  у мене було відчуття, наче по моїй маленькій сонячній голові вдарили чимось важким і металевим, а в голові задзвеніло, як у великому гулкому дзвоні.

— Так…

— Ні! Це не правда! —  я не знаю, чому я це прокричала. Чому була так в цьому впевнена, але Олена й Ігор подивились на мене, як на маленьку дитину, яка просто не вміє приймати програш. З жалістю так подивились, сумно.

—  Мене б теж таке влаштувало. Проте я реаліст, —  сухо відповів лікар і змінив тему, доки я ошелешено переварювала отриману інформацію. —  Олено, то що там з тобою?

—  Я? Знаєш про тебе було б цікавіше... —   почала було Олена, але зустрівшись поглядом зі своїм персональним медбратом, затнулась і, глибоко зітхнувши, вирішила підтримати чоловіка. —  А ну так, я. Справді. Чого б не повеселити  гарне товариство цікавою історією.

—  То що ти в нас таке? — повторив він, а я розпачливо дивилась на цих двох, що вели рівним голосом майже світську бесіду, доки навколо обох вирує тайфун болю, і марно намагалась прийти до тями. Дружина! Померла дружина! Ось чого, мабуть, мамі не вистачало. І от як? Як він то втримав в собі, як закопав настільки глибоко, що я не сном, ні духом?! Та я навіть думати в цьому напрямку не планувала.

—  Взагалі то я хто, так, для початку. Навіть воно, —  кивнула на мене дівчина —  не зважаючи на свою  сутність, «хто».

—  Та я тільки повторив питання цього пухнастого чудовиська, —  знизав, плечима чоловік. Вибачатись —  то явно не його.

—  Воно маленьке, йому дозволяється не розуміти принципової різниці.

—  Добре. Прийняв до уваги. То хто ти така і чим займаєшся?

—  Я —  дурепа без інстинкту самозбереження.

—  Дякую, кеп. А детальніше? Не всі дурепи, знаєш, так дивно спілкуються з навколишнім світом.

—   Як можу, так і спілкуюсь. Я не обирала своєї сутності і навіть не обирала, чи будити її. Просто один неупокоєний привид вийшов назустріч неляканому дівчиську і мало не вбив її друзів. Тут хочеш-не-хочеш, все що можна в собі розбудиш, навіть не знаючи. А мені було що будити, і привид звідкілясь це знав. Проте просвітити мене з цих питань, не вважав за потрібне. Я так і не дізналась навіщо то було йому, бо він героїчно загинув, перетворюючи мене на ходячий капкан. Добрий тип, щоб йому. Хоч би інструкцію приклав, чи пояснення. Ні, тільки цю каменюку залишив і поминай, як звали. А п’ятнадцятирічній дівчині ламай мізки, що то таке було і чим загрожує. Але де ж ти бачив розумних підлітків?