Частина 7

Шкода

Я з превеликим задоволенням проводила надвір непрохану гостю, яка  вдавала з себе хазяйку, а потвм з переможним кличем прискакала знову до кухні.

—  Так їй! Так їй і треба, гадині рудій!

—  Ага, то у нас натуральна змова? —  кивнув головою наш лікар і, підперши рукою підборіддя, зацікавлено переводив погляд з мене на Олену. —  Може просвітите мене, що це зараз було? Коли це я встиг отримати цивільну дружину, перетворився на коханого та почав зберігати в шафі такий цікавий посуд? —   він виразно вказав на чашку в руках нашого добропорядного монстра. —  Дивуюсь, як ще виводок дітей з кімнати не вискочив, ви ж, ймовірно, і на таке здатні?

—  Здатні, проте нащо перегинати планку? — розсміялась Олена. —  Не дивись на мене так грізно, мене таким не проймеш, я вже знаю, що насправді ти білий та пухнастий, хоч і носиш шубку з дикобраза.

—  Та ну? Це вже погано.  Шубка, схоже, суттєво потерлась, —  відверто засмутився мій підопічний.  —   Добре, вивели на чисту воду, я зовсім не монстр, так, гад середньої паршивості. А біле і пухнасте, то он у нас хто, — лікар виразно подивився на мене, змусивши від несподіванки зупинитись на півдорозі й чинно всістись на банці з кавою, в очікуванні похвали. Я ж така молодець! Проте де там,  підопічний був у своєму дусі. —   Але зверни увагу, воно на янгола зовсім не тягне, швидше на персонального нервомота.

—  Так, з янголами в цій квартирі катастрофічне становище, —   погодилась дівчина, допоки я  розлючено вибирала, за що б то вкусити, цього байдужого сліпого бовдура. Проте мене нахабно ігнорували.

—  Тож навіщо це все було? —  спитав він, не відводячи очей від нашої гості. Зацікавлено так дивився, хіба що не облизувався. Знайшов ким зацікавитись. Я закотила очі, гадаючи, що ж це за нещастя таке. Не вміє  він собі жінок обирати. Чи то в нього просто патологічна тяга до монстрів?

—  Навіщо… Ні, це не чиста розвага, хоча і це, чого душею кривити, присутнє. Мене просто малеча попрохала про тебе попіклуватися, —   здала мене з потрохами Олена. Зрадниця. —  От у неї і питай навіщо.

—  Ви справді вважаєте, що я не в змозі виставити з дому жінку? —   щиро здивувався цей йолоп.  Ага, аби ж то просто жінку. Де ж твоя інтуїція, якщо вже з зором такі проблеми! Я нервово гралась хвостом, критично роздивляючись цю святу наївність. І як він взагалі дожив до мого  приходу?

— Просту цілком в змозі, і то, якщо вона не потребує твоєї допомоги. А от таку… —   Ні, шанси були плачевні. Я ледве встигала її пазурі обламувати, маскуючи твій захист під непробивне шалене кохання. — просвітила його Олена, з надмірною цікавістю розглядаючи чаїнки в чашці.

—  Кохання чи бажання, то ще велике питання, —   пробурмотіла я, згадуючи переливи енергії її щита. Особливо коли Ігор почав роздивлятись чиїсь ноги.

—  Які пазурі, який щит? —  здивовано підняв брови підопічний, леве не вдавившись чаєм та поставивши чашку на стіл. От мені вже цікаво, як довго вистачить терпіння монстриці, для пояснень цьому наївному створінню. Це ж я серед них маленька, а поводить себе, як дитина, він! Нічого життя не навчило.

—  Ой, та звичні такі енергетичні пазурі. Варто такі загнати і ось тобі вже готове джерело для відкачки енергії та заміни її темрявою. Вампірша твоя подруга. Типова енергетична вампірша. Мені такі до лампочки, а тобі відбиватись просто нічим, — вирішила не ходити  колами Олена. Правильно, чого його свідомість жаліти. Нехай  сприймає реальність  реальною.

—  Так! Саме таку струну, що закачувала в нього темряву, я і перебила один раз! — не витримала врешті я та скочила на чашку Ігоря, стіл грізно подивилася на підопічного. —  І вдруге мені така процедура не посміхається. Кігті шкода! —  я всілась просто на чайну ложку, що стирчала з чашки, ігноруючи його невдоволений погляд та старанно і демонстративно почала вилизувати лапку.

—  Справді? А ти ще той лев, — щиро здивувалась Олена, бо вона, на відміну від мого підопічного, розуміла про що мова. Нехай струни вона, схоже, теж не бачить, але принаймні відчуває рух енергії.

—  Так! Правда після цього мене саму зашивати прийшлось, —   опустила я вушка, згадавши неприємний досвід.

—  А, то ти хочеш сказати оте явлення порізаного кошеняти, було через Амалію? —  округлив очі Ігор.

—  Так. Тож я не могла просто так тебе знову їй віддати. Тим паче коли у мене з’явилась така зручна союзниця.

—  Це ти про Олену? Ти ж її ще зранку пропонувала лишити в парку і ні за які сухарики, в дім не пускати, —    спантеличено похитав головою Ігор.

—  Ворог мого ворога, мій друг, —  процитувала я чиїсь слова і зіскочивши з ложки, пройшлася й задоволено всілась на стіл перед цими двома.

—  А Олена ворог Амалії? З якого дива?

—  Конкурентки, — розвела руками Олена, попиваючи чай.

—  За що саме?

—  За тебе! — я закотила очі, дивуючись нерозумінню елементарних речей.

—  Е-е, дівчата, а поясніть мені, у якій сфері ви конкурентки? На особисті відносини явно жодна не претендує —  Амалія заміжня, а у Олени в очах суто жіночий інтерес навіть не мелькав. —  продовжував мій підопічний, проте зупинився, оскільки його слова обірвав наш сміх з Оленою.