Частина 6

Олена

Безмежний степ що, наче море, простягався навкруги допоки сягав погляд. Перед нею пагорб вкритий високою, золотавою від вечірнього сонця, травою, кілька поодиноких дерев, що, наче загублені душі, розкидано по степу, як безмежному всесвіту. На вершині пагорба стоїть висока, зроблена з каменю і скла надгробна плита у вигляді полум’я. Скляні жовті, червоні, зелені вставки зібрані під ажурним металевим каркасом, пропускали крізь себе й переломлювали сонячні промені. Здавалося, наче це заточене в камінь полум’я. Живе, вічне, тендітне й безсмертне водночас. Олена дивилась на нього і дивувалась майстерності людини, яка таке зробила в пам'ять про неї. Вона на таке не заслуговує, ніколи не заслуговувала. 

 Повільно пройшовши по високій некошеній траві дівчина опинилась на пагорбі перед самою могилою, не вперше оглянувши знайомий напис латиницею. Її ім’я, знайомі дати. Вона вже не вперше тут і точно не в останнє. Колись давно, вперше опинившись на цьому місці, вона дуже злякалась, потім осатаніло намагалась  щось змінити: втекти, стерти надписи, знайти когось, хто пояснить, що це і звідки. Та що б вона не робила, періодично знову опинялась тут — і все було незмінно. З часом Олена звикла і зустрічала цей пагорб, мов старого друга. Ну знає дату власної смерті та місце поховання, ну то й що?  Зате, схоже, що раніше цієї дати смерть їй не світить ні за яких обставин — і то непогано. У всіх мінусах потрібно шукати плюси.

 Олена вкотре оглянула знайомий пейзаж. Колір скляних каменів поступово змінювався з різнобарвного до червоного, темно червоного, а потім, коли сонце остаточно сховалось за обрієм, спалахнуло зеленню і Олена, відчувши знайоме поколювання в пальцях та тупий біль в серці, рвучко повернулась у реальність.

Вона знову була на руках у хірурга, знову у парку, от тільки сам чоловік, ступивши по інерції пару кроків, стомлено прихилився до найближчого дерева, його сонячне чудовисько висолопивши язика лежало нещасним комірцем на плечі, а біля ніг розтягнувся ледь живий чорний кіт. Залишки чорної тіні, що втягувалась у пальці дівчини, пояснювали не найкращий стан її рятувальників. Познайомились з її «друзями». Так, це ще нікому не подобалось.

— Здається, вам варто мене поставити на землю, — промовила Олена, акуратно вислизаючи (вдруге за цю добу!) з рук ледь знайомого чоловіка і вже сама притримуючи його. Лікаря солідно так похитувало.

— Так, мабуть, — хірург втомлено прикрив очі. — Які гарні у вас візитери. Добре, що не у всіх моїх пацієнтів такі.

— Пощастило.

— Ми ще одного такого просто не переживемо, —  подало голос кошеня, відкривши одне око та повільно піднявши змучену мордочку. Схоже, малечі дісталось суттєво.

— Не прибідняйся, сонечко, з твоїми даними, ти маєш краще почуватися, аніж виглядаєш, —  не втрималася від кпини Олена. Бо це створіння і справді виглядало, як чисте світло, тож мало бути сильнішим, а поводиться, немов мала дитина.

— Виглядаю, як можу, — тваринка невдоволено відвернула мордочку.

— І що в нас далі за планом? – спитав Ігор, обережно присівши просто на землю. Ноги у нього помітно тремтіли, хоча загальна слабкість та тремтіння ніг, то найменший ефект який бачила Олена від зустрічі пересічного громадянина з тінню. Найчастіше все закінчувалось смертю, іноді божевіллям, іноді переляком до півсмерті, і блоком пам’яті на ці події. Але ось так, спокійно, на її пам’яті людина вперше реагує. А отже, не така проста ця людина. Втім, одне оте сонячне кошеня, як показник, багато чого варте. Простягнувши руку, Олена доторкнулась до лікаря й відчула знайоме поколювання. Темна енергія. Шматки тіні, чужий біль, власний схований якнайдалі біль, туга, безвихідь… Стільки болю… Я же ти живеш?

Ігор

— Зачекай, не поспішай, — молода дівчина зі  сміхом тікала від нього по яблуневому саду. Світла легка сукня та золотаве хвилясте волосся красиво відтінювали засмаглі руки, шию. Яскраві сині очі мружились від сонця. Він наздогнав її, підхопив на руки, закрутив, відчуваючи неймовірну ніжність і щастя, що переповнює душу.

— Ну, все, спіймав, зупинись, — зі сміхом просила красуня, але він зупинився лише коли вона почала його цілувати, бо просто подих перехоплювало від почуттів…

Сірий дощ на цвинтарі йшов рівномірно і тихо. Вже давно всі пішли і тільки він стояв, дивився на таке рідне, знайоме обличчя на пам’ятнику й досі не міг зрозуміти, як же далі йому жити.

—  І навіщо взагалі жити без тебе? — прошепотів він. Він  дивився на камінь, але бачив перед собою її. Кохану, дружину, якою вона не встигла стати, щастя, яке він не зміг втримати. В цей момент задзвенів телефон, Ігор дістав його з глухим невдоволенням (яскравим останнім часом був лише біль) та одночасно відсторонено дивуючись, оскільки пам’ятав, що вимикав це набридливе досягнення техніки. Хотів побути в тиші поряд з нею.

— Алло?

— Ігоре, вибач за дзвінок, але у нас тут твій пацієнт відмовляється від операції, якщо її проведеш не ти, а його стан критичний. А ця падлюка в свідомості й так же і загнеться, якщо буде опиратись. Вибач звичайно, я розумію що тобі не до цього, але він у мене під кабінетом сидить і намагається двинути коні прямо на стільці.

— Добре, готуй операційну, я їду, —  відповів Ігор і натиснув клавішу відбій. —  Як скажеш, кохана, —  з гіркою посмішкою кивнув він головою, звертаючись до фото на темному мармурі. Повільно розвернувся і пішов від могили, вийшов на алею, попрямував до виходу з кладовища.