Частина 4

Три чайки серед хмар віщують волю,

 Хоч крила —  нечіткий дороговказ.

Лети за ними  і повернеш долю

Життя, кохання і забутий шанс

Шкода

Я прийшла до тями від чийогось різкого противного голосу.  Голова була така важка, наче в неї насипали темряви під саму зав’язку, лапи ледве ворушились, все боліло, а з живота чомусь стирчала прозора трубка. Нічогенько я так лапками помахала…  Ой, здається мого підопічного збираються сварити за кішку в операційній… Це мене чи що? Ой, мамо… Треба терміново щось робити…

Потягнувшись  кволою лапкою до струни,  що вела до Ровени, я відчула її подив, а потім, як в мене вливається тепло й світло. Так, схоже, не встигаємо… Ну добре, морок трошки наведемо, добре, що це я вже вмію… Ой, як важко відводити комусь очі, коли весь світ качається, а тіло важке, мов каменюка. Це ж треба, тільки вчора мама мене вчила цього, наче знала! Так, Ровена, хвилинку, зараз буду, тільки трошки приберусь…

Розліпивши важкі повіки, я майже задоволено спостерігала за витягнутим від здивування обличчям якогось зморшкуватого дідугана, згадуючи, як вчора гралась з мамою, ховаючи за мороком олівець, книгу, телефон. На телефоні правда все й закінчилось, бо мене зацікавили картинки, які від мого доторку оживали, змінювались, а потім я взагалі подзвонила комусь! Ото сміху було, коли якийсь чолов’яга почув здивоване «няв» замість голосу Ровіени! Я ж як звичайне кошеня нявкнуло...

Ой, щось, очі знову заплющуються, Так мамо, вибач, відволіклась, вже йду… Вихор стрімкого світла підхопив мене і за мить я вже лежала перед сонною мамою на подушці. Підхопивши мене на руки, вона тихенько вислизнула зі спальні на кухню та, прикривши двері, обережно поставила перед собою.

— Бачу, ти дуже активно взялась до справи, але імпровізація була не дуже вдала, —  співчутливо промовила мама.

— Вдала, — я мотнула ще важкуватою головою і, похитнувшись, сіла. Відчувати себе практично реальною та ще й порізаною, було неприємно. Все занадто важке. І як Ровена так весь час живе?

— Ну хіба що за для отримання досвіду з проведених операцій, — посміхнулась мама, уважно розглядаючи трубку, що стирчала в мене з боку.

— А хіба сонячне кошеня можна взагалі поранити? — мене з запізненням накрило здивування.

— Можна, як ти особисто перевірила. А от те, що хлопчик зміг тебе зашити — це вражає.

— Нічого собі «хлопчик»! — я навіть образилась на таке звернення. Мій підопічний хлопчика ну зовсім не нагадував.

— Ну добре — чоловік. Він і справді дуже світлий, —  промовляла мама, ласкаво погладжуючи мене та виправляючи всі пошкодження, відновлюючи структуру, заживляючи шви й, нарешті, обережно виймаючи трубку. За пару хвилин я вже була знову ціла й неушкоджена і радісно заплигала по столі.

— Як чудово відчувати себе здоровою!

— Так, у порівнянні це справді яскравіше відчуваєш, — кивнула Ровена та відправилася мити руки, на які налипла купа якоїсь сірої гидоти. —  Розповідай, що сталось.

— Я перебила червону струну! Вона з нього хотіла качати енергію! Вампірша нещасна! Руки геть від мого друга! Ровена, він мені тепер не підопічний, а справжній друг! Справді ж? — почала я ділитись враженнями.

— Справді, справді, — посміхнулась мама, повернувшись до мене та витираючись рушником.

— Чудово!

— Ти так азартно кинулась на його захист. Вже не вважаєш його набурмосеним відлюдьком? —  похитала головою мама, хитро посміхаючись.

— Вважаю, —  одразу набурмосилась я, згадавши свої скарги — Проте це не привід йому шкодити! Та нічого. Зате тепер ми знаємо нашого хірурга, ще з одного, гарного боку!

— І себе не шкода, заради такого? —  хитро поцікавилась Ровена.

— Ні! За для такої душі можна і не таке пережити! — я гордовито виходжувала по столу, відчуваючи себе майже всесильною левицею. Ні, бути пораненою і зашитою, наче якась іграшка, мені не дуже сподобалось, але тепер я розумію, чому пальці мого підопічного такі чорні. Він саме ними в першу чергу забирає біль, передає частину себе, щоб шви, що він накладає, гарно заживали, тканини зростались… Оті пальці, що зашивали мене, навіть попри дивний стан, нагадували доторки Ровени. Хоча я так і не зрозуміла чим то він мені таким в мордочку пшикнув. Якась бридота, за яку я йому тоді подумки ще пообіцяла дати прочухана. Щоправда, довелося відкласти розборки до кращих часів. Ну нічого, я  ще пригадаю це  йому… Мабуть… Пізніше.

— Молодець, — похвалила мене Ровена.

— Так, загрози позбулись, а що ми робитимемо далі? — мені вже цікаво були наші наступні  плани.

— Я спробувала побачити його долю. Але карти не кажуть мені її, —  мама присіла за стіл та почала задумливо крутити пасмо волосся.

— А таке теж буває? —  я зацікавлено присіла.

— Буває. Багато чого буває.

— І що тепер?

— Я чекатиму. Щось заважає, чи чогось не вистачає. Схоже, він на роздоріжжі і куди далі йти, залежить від чогось невідомого. Якийсь невизначений елемент, і я думаю його маєш віднайти ти.