Частина 3

Шкода

 Давайте знайомитись. Я — Шкода,  сонячне кошеня-гарнюня, створена з сонячного світла, любові, душевного тепла і бажання допомогти. Я ще маленька, проте вже досить розумна й самостійна. Бо мені навіть вже доручили відповідальне завдання.

Історія мого життя поки що коротка, але, вважаю, варта уваги. Отож, слухайте, кому цікаво. Кому нецікаво — можете не слухати, не думаю, що це обов’язкове для ознайомлення. Але раптом і у вас в гостях з’явиться хтось схожий на мене, ви знатимете з ким маєте справу, та не дивуватиметесь, як деякі, записуючи помічника до галюцинації чи привидів.

Отож, одного дня я прокинулась в теплих людських руках. Перше, що я побачила, було високе блакитне небо. Перше, що почула — шелест листя дерев й спів пташок. Роздивившись цю красу, я позіхнула і опустила очі, зустрівшись з зацікавленим поглядом молодої жінки. Великі зелені очі кольором нагадували листя, яке я тільки-но роздивлялась, а дрібне ластовиння, зрідка розсипане обличчям, нагадало мені щось, проте я не згадала що.

— Ну привіт, помічнице, — щиро посміхнулась жінка та обережно погладила мене. Це було приємно і теж, наче, знайомо. Я потягнулась і, піднявши лапку, торкнулась схиленого наді мною обличчя. Воно було тепле, м’яке, а тіні та сонячні плями, що носились по ньому, вимагали від мене от просто зараз почати за ними ганятись. Але я подумала, що то буде не зовсім правильно й просто спершись обома лапками привіталась.

— Привіт. А ти хто? Ти моя мама?

— Не думаю. Хіба що названа, — розсміялась жінка. — Мене звуть Ровена.  А тебе?

— А мене… — я задумливо всілась та почухавши лапкою вухо,  зрозуміла, що не знаю відповіді на це питання. — А я не знаю як мене звуть.

— Можна, я буду тебе звати Шкодою?

— Чому?

— Бо у тебе дуже розумна й хитра мордочка, і я думаю, що ти будеш ще тією шкодою.

— Шкода… Хм, ну добре —  мені подобається. А я тебе зватиму мама! — я встала й пройшлась по долонях Ровени. Її долоні своїм світлом були схожі на мої лапки. Проте далі, вся постать жінки і її обличчя, були не такими. Я зацікавлено плигнула їй на плече, пробіглась по голові, м’якому волоссю й знову спустилась на долоні.

— А чому ти така різна?

— Різна?

— Тут, — я торкнулась лапкою долоні, — ти схожа на мене,  а далі — ні.

—  Чим схожа?

— Світлом.

— А… Хм. Не знаю. Я не бачу світла на своїх руках, лише відблиски твого, —  знизала плечима мама.

— Як так?

— Мабуть, у тебе інший зір. Все ж ти не звичайне живе кошеня.

— А яке?

— Сонячне. Гарнюня, створена з сонячного світла, любові, душевного тепла і бажання допомогти.

Це визначення мені дуже сподобалось. Аля якщо я така, то яка моя мама?

— А ти з чого створена?

— Плоті і крові.

— Це ось те, що у тебе не світиться?

— Мабуть. А що в мене світиться? — зацікавлено спитала мама. Схоже, вона справді цього не бачила, тож я, роздивившись ще раз її уважно, почала перелічувати.

— Долоні, всередині тіла й ось ці зручні доріжки навколо, —  я поплигала по дивних тонких доріжках, що виходили з середини Ровени та зникали десь далеко, наче пронизуючи навколишній світ. При приземлені на кілька з них, я з подивом зрозуміла, що вони різні й ведуть до різних людей.

— Доріжки отже… — задумливо промовила мама, спостерігаючи як я плигаю, — Я їх називаю струнами, але не бачу, а ти, схоже, можеш по ним ходити, як по стежках. Цікаво.

— А чому вони різні?

— Бо ведуть до різних людей.

— А навіщо вони тобі?

— Люди чи струни?

— І те, й інше.

— Струни —  щоб відчувати людей.

— А, люди?

— Дивлячись хто. Дехто взагалі не потрібен, — розсміялась мама та вставши з лави, пішла парком, а потім вулицею. Я сиділа у неї на плечі й зацікавлено роззиралась. Звідкись я знала що це місто, а всі ці перехожі —  люди, а оте пухнасте дрібне створіння, що побігло по дереву — білка, а ота, сіро-чорна нахаба, що пролетіла над нами — ворона. Та коли я спробувала згадати звідки все це знаю, перед моїми очима постали лише розмиті образи… Теплі, світлі, але розмиті. Я раптом зрозуміла, що там, десь за цими розмитими спогадами, ховається справжня мама, що відпустила мене і дуже чекає повернення.

— Ровена, а звідки я прийшла? — спитала я свою названу маму, звісившись  з її лоба.

— Не, знаю точно. Звідти, звідки приходить допомога, якщо дуже попросити.

— А ти просила?

— Так?

— А про що?

— Про помічника, який допоможе мені допомогти одній людині.

— Клас! А як я буду допомагати?

— Ще не знаю. Спочатку ми прийдемо до мене додому,  розберемось, що ти вмієш і знаєш, а потім будемо  вирішувати.