Частина 2

Ігор

Ігор стояв і нервово курив на  ґанку. День, що, начебто, почався нормально, вирішив «порадувати» терміново доставленим після автомобільної аварії пацієнтом, який «пішов» просто з операційного столу.  Анестезіолог ще намагався його привести до тями, але Ігор вже відчув, що «вдома нікого немає»… Знайоме відчуття пустоти накотило, неочікувано холодним протягом чиркнуло по серцю.  Не вперше, та від цього не менш боляче. Так, там шанси були плачевні, але… Оте «але», завжди було найважчим… Розумом він міг логічно обґрунтувати, чому все вийшло так і не інакше, й той же розум пояснював що, з урахуванням ситуації, все він зробив правильно… От тільки рідним того хлопця від цього «не холодно, ні гаряче». Вони втратили дорогу людину, у них горе, і першим, хто відчуває їх біль, як завжди, є лікар. Просто тому, що він перший хто це повідомив, він найближче стояв до останньої подорожі… Він той, хто не зміг зупинити. Винний в тому, що намагався допомогти…

 Пальці не тремтіли, але курив чоловік глибоко вдихаючи, наче дим міг заповнити ту порожнечу, що супроводжувала кожну невдачу, не важливо велику чи малу, з його вини, чи через дурість пацієнтів, ситуацію, збіг обставин. Було боляче…

— О, тільки не це! Ти знову гребеш на себе всю чорну ковдру! —  пролунало розпачливе, і Ігор відчув, як просто йому на шию плигнуло щось мале й пухнасте. Добрий день галюцинаціям…

Теплі лапки обережно пройшлись до правого плеча розвернулись й почимчикували до лівого. Там тваринка зупинилась і обережно спустилась по руці до ліктя. Ігор автоматично підставив руку, щоб спіймати незваного гостя. Сваритись чи дивуватись у нього зараз просто не було сил. Кошеня потягнулося, упершись лапками з випущеними маленькими кігтиками в грудну клітину, акурат навпроти серця, і почало робити котячій масаж.

— Непрямий масаж серця? Так воно, наче, справно працює, —  мимоволі криво посміхнувся хірург.

— Угу, он тобі самому смішно, як справно, — недоволено відповіло звірятко. — справно намагається закачати в себе всю темряву, якою з тобою щедро поділились «добрі люди».

— А в нього є вибір?

— Зараз буде! — кошеня випускало кігті і наче щось загрібало, залишаючи по собі дивне відчуття.  Наче хтось легенько лоскоче десь глибоко всередині. Хірург стомлено подивився на цю нахабну химеру та, докуривши, викинув недопалок. Потрібно повертатись, особисті переживання нікому не допоможуть, а інші пацієнти потребують його уваги. Раптом різкий біль змусив його здригнутись та ледь чи не зігнутись навпіл, проводжаючи поглядом смішне звірятко, яке хутко зістрибнуло з руки. Мале кошеня побігло геть, тягнучі за собою чорну ганчірку, довшу за нього втричі. Воно неслось так, наче за ним женеться сто чортів, а його здобич підозріло звивалась, нагадуючи чи то змію, чи то витягнутого з води невдоволеного  восьминога.

— А щоб тобі… — Ігор повільно вирівнявся з подивом відчуваючи, що неочікувано полегшало. Ні, розчарування, смуток були, але вже було не настільки боляче та повернулось бажання працювати далі. Саме бажання, а не лише усвідомлення обов’язку. Тим часом його персональна галюцинація-цілитель швидко зникла з поля зору, проскочивши за якісь кущі. Зелене листя, очікувано, не ворухнулось, пропускаючи нереальне створіння, а от горобці, що були на шляху цієї дивини, вмить розлетілись, наче побачили дворового кота. Цікаво.

— Друже, так і знав що тебе тут знайду. Пішли зі мною. У мене там цікавий випадок, хочу порадитись, — Олег старанно кліпав максимально чесними очима, вдаючи, що його звернення не має нічого спільного з пацієнтом Ігоря, що помер в операційній. Ну так-так, а то ж Ігор не знає, як Олег носиться зі своїми пацієнтами, і що всі цікаві випадки вже п'ятнадцять разів встиг з ним обговорити.

— Пішли, — зітхнув з вдячністю Ігор та повернувся разом з другом до відділення. Проте до запланованого «цікавого випадку» вони не дійшли, оскільки в прийомній палаті на них вже незапланований — чоловік  з суттєвими ознаками оп’яніння і викруткою в плечі.

— Я намагався…  Розетку зібрати, а вона, як виплигне… А воно… от… гадська зараза… Щоб я ще щось сам почав… і жінка свариться… стіну забруднив… — почав пояснювати пацієнт, ледве ворочаючи язиком, але швидко втратив суть власної розповіді і з нещасним виглядом подивився на лікарів.

— От мені, власне, цікаво одне —  як? — мимоволі хмикнув Ігор, обходячи нещасного та розглядаючи викрутку, що стирчала в  його тілі. При цьому розміщений даний інструмент був під таким кутом і в такому місці, в яке хіба що цирковий акробат міг поцілити. Проте габаритний неповороткий чолов’яга, що знаходився перед ним, нагадував акробата, як бегемот тендітну балерину. А з його ж слів виходило, що він з даним цирковим трюком сам впорався, без жодної сторонньої допомоги.

Хірурги обмінялись поглядами, які коротко можна було перекласти «ох ці наші  пацієнти!». Олег закотив очі,  посміхнувся й пішов по своїх справах, впевнившись, що друг і надалі здатен вести прийом та знаходиться в більш-менш пристойній формі. А їх робота то єдине, що, якщо не доконає, може відволікти від чого завгодно.

§§§

Ввечері, дорогою додому, Ігор заснув просто в автобусі й прокинувся майже перед своєю зупинкою, від лоскоту на шиї та невдоволеного голосу.

— Молока мені купи, я чесно заробила, — сонячне кошеня, ледве помітним силуетом, спало у нього на лівому плечі, скрутившись  клубочком і тихо муркочучи.