Частина 1

Душа — рушійна сила цього світу,

Сама собі дорогу обира,

Зруйнує гори, перекроїть море

Та знайде  — для кого жива.

 Частина 1

Ігор

Відклавши чергову історію хвороби, темноволосий високий чоловік у білому халаті, накинутому поверх темних футболки та штанів, змучено потер очі. Неприємне відчуття, наче, у них піску насипали, трохи вщухло. Спати таки потрібно більше. Нічні посиденьки за комп’ютером з написанням розповідей, це, звичайно, добре, але вчора, а точніше сьогодні, він трохи перевищив ліміт. Півтори години сну перед роботою — малувато. Навіть те, що сьогодні частково вихідний — не виправдання. Так, операцій не призначено, але стан у нього явно не найкращий, а пацієнти мають звичку з’являтись раптово, а вихідні для них зовсім не аргумент.

Працюючи ось вже десять років хірургом, Ігор навчився чітко відчувати той ліміт відпочинку, який необхідний був його організму для нормального функціонування. Але вчора так добре пішов текст…

Чоловік відкинувся на стільці, безцільно розглядаючи сонячні плями на стелі, допоки не спіймав себе на тому, що мимоволі слідкує за однією з них. Щось з нею було не так. Невеличкий сонячний зайчик хаотично переміщався, немов хтось бігав по кімнаті зі склянкою чаю. Проте у кабінеті Ігор був один (рідкісний випадок), а його недопитий напій, цілком нерухомо стояв на столі. Доки лікар відсторонено намагався вирішити цей ребус, пляма світла взагалі відділилась від стелі і повільно спустилась прямо перед ним на стіл. Невеличке, розміром з яблуко, сонечко, ось що це нагадувало. Дешевий спецефект з дитячого фільму-казки, але аж ніяк не реальне явище. Проте, попри свою сумнівну реальність, це сонечко зупинилось на поверхні стола і, доки людина здивовано кліпала очима, чхнуло.

— Апчхи! Боже, скільки тут бруду! — промовило невдоволено це диво смішним тоненьким голосом і раптом витягнуло лапку та почухало собі світло рожевий носик, що з’явився.

Ігор протер очі — дивне створіння нікуди не зникало. Навіть більше, у нього з’явились вушка, ще одна лапка, потім воно трохи витягнулось і, перетворившись на мале кошеня, уважно на нього подивилось, кліпнуло очима й ще раз чхнуло.

— Ти тут хоч іноді прибираєш? — спитало невдоволено створіння.

— Тут же чисто… — лікар невпевнено оглянув стіл, на якому лежало кілька тек з історіями хвороби, ручка, пара журналів. На поверхнях не було навіть натяку на пилюку.

— Ага, чисто. Ти коли останній раз тут чисте полум’я тримав? Хоч би свічку запалив, чи що, щоб дрібноту  почистити, — заявило це незрозуміле створіння.

Ігор нервово хмикнув, уявивши собі свічку в кабінеті хірурга їх лікарні, і спитав те, що його більше зараз турбувало.

— Ти хто?

— Як це хто? — тваринка аж присіла і недовірливо на нього подивилась — я сонячне кошеня! Хіба не видно?

— Привид?

— Сам ти привид! Я звичайне собі сонячне кошеня. Що, ніколи про таких не чув?

— Ні…

— Ех, ти, інтелігенція освічена… — кошеня,  докірливо на нього подивилось  і задумливо почухало лапкою вухо.

 — Освічену інтелігенцію звуть Ігор. До речі, у стандартну освіту сучасної людини курс, про таких як ти, не входить, —  хмикнув чоловік і, критично примруживши очі, спитав. —  І що тобі потрібно?  

— Темнувато у тебе тут,  буду допомагати, — промовило дивне створіння,  повільно чимчикуючи по столу хазяйновито роззираючись.

— В чому саме? — Ігор відверто здивувався. Добровільна допомога від потойбічних сил, це щось новеньке.

— Жити, — безапеляційно заявила малеча.

— Ха, ну давай! —  чоловік склав руки на груди і критично оглянув незрозуміле явище.

— Та я і бачу, що починати варто прямо зараз! — фиркнуло кошеня. — Очі заледве від втоми не злипаються, з  головним лікарем конфлікти, жінки немає,  дітей немає,  з ріднею спілкуєшся через пень-колоду, скроні сиві і це тобі лишень 36!

— О який букет ти намалювало, зараз сяду й поряд з тобою поплачу, от тільки зі справами  нагальними спочатку розберусь. Можна? — іронічно розвів руками Ігор та спробував посунути нахабне створіння з документів. Звичайно, чергова нотації про нікчемне холостяцьке життя та байдуже ставлення до власної персони, це  саме те, чого йому зранку дуже не вистачало.

— Ні, не можна! — звірятко грізно тупнуло лапками.

— Яке страшне чергове керівництво на мою голову, —  розсміявся лікар та полишивши кошеня, посунув до себе теку з  карткою  одного з хворих, демонстративно  ігноруючи візитера.

— Так, ти встряв! — самовпевнено заявило кошеня, знову заплигнуло на документи, діловито вляглося й почало спокійно умиватись. Ігор задумливо постукав по столу ручкою. Він не вірив у привидів, паранормальне, чортівню й тому подібне (хоч і зустрічав подібне вже), але, здається, даний факт абсолютно не цікавив створіння, що влаштувалося у нього на столі й поводилося, як справжнє мале кошеня. От тільки складалось воно з відблисків весняного сонечка, було напівпрозорим і розмовляло! Цікаво, вже варто дзвонити знайомому психіатру, записуватись на прийом, чи почекати розвитку подій?