Розділ 2.

Найдорожча людина
Тільки з часом розумієш, яке наше життя чудова та водночас  примхлива річ. Кожного дня я бачила свою бабусю і ніколи не замислювалася над тим, що її може не стати. 
Я розуміла, що в житті є місце радості та смутку, щастю та горю.  Але старалася жити і не бачити це все, або робити вигляд, що я цього  не бачу. 
Тільки зараз я почала розуміти, що потрібно цінувати та дорожити

щасливими хвилинами прожитими із нашими рідними людьми. 
Одного разу моя бабуся (бабуся Оленка) сказала дуже цікаву річ,  яку я напевно ніколи не забуду. Вона говорила так: «Колись ви ще  
захочете зі мною поговорити, мене побачити, прийти, а вже не буде  до кого. Зараз ви всі зайняті немає часу, а потім захочете прийти,  
поговорити, а мене вже не буде. « І дійсно так воно і є. Зараз пройшло вже 4 роки, як вона не з нами.  В той час коли моя бабуся це говорила я була дитиною, яка зовсім не  звернула тоді на це увагу і не цінила той час, який могла провести із  
нею, з найріднішою. 
Важко передати словами як я за нею сумую. Вона була моєю  підтримкою та опорою. Бабуся завжди раділа моїм перемогам, навіть  маленьким. Коли траплялося, щось погане і я плакала, тому що мені  було важко. Саме вона була тою людиною, яка плакала разом зі мною  або говорила, що в людей і гірше траплялося і починала розповідати  
про своє не легке життя. Тільки вона вміла так робити. 
Хтось мабуть зараз подумає, що в усіх так не тільки в мене, та ні.  Бабуся настільки гордилася мною та моїм братом, що приходила на  
всі свята, в яких ми брали участь. Коли я написала свій перший вірш,  то прочитала його бабусі. Після того, я його загубила і довго не могла  знайти. Тільки після смерті моєї бабусі я знайшла його в її кімнаті.  
Вона берегла його як щось дійсно важливе, хоча нічого особливого  там і не було. Настільки бабуся Оленка мене любила. 
Коли я була маленькою, то любила прийти до неї в кімнату лягти  на її ліжко і зробити вигляд ніби я заснула тільки для того, щоб хоча б  трішки поспати біля неї. Вона це бачила, але все одно робила вигляд  ніби нічого не розуміє і тоді я залишалася у бабусі. 
Бабуся моя радість, моя опора та підтримка, яку я на жаль зараз  можу бачити тільки на фото, пригадувати з пам’яті та бачити у снах.  
До речі, мені дуже приємно, що коли мені потрібна знову її підтримка  чи порада, як колись, то я дуже сильно її прошу і вона до мене приходить в снах. Можливо хтось скаже, що це тільки моя уява, але нехай  хоча б так, але я можу із нею поговорити.

Мені дуже важко і водночас приємно про неї писати, адже я знову  можу пригадувати всі щасливі моменти, які пов’язані із нею. 
Не знаю чи допоможе, моя розповідь про бабусю комусь. Але хочу  сказати, що які б ви не були зайняті, скільки б поганого не сталося  у вашому житті, НІКОЛИ не забувайте про своїх рідних. Адже саме  вони були з вами у всіх негараздах, саме вони допомагали знайти  вихід із ваших життєвих ситуацій. Тільки їм були відомі ваші страхи  
та переживання. Тільки вони не покинули вас коли здавалося б, у вас  все погано. А навпаки старалися все змінити. 
НІКОЛИ не забувайте про ваших дідусів чи бабусь, адже вони  ніколи про вас не забували. Вміли знайти час та слова підтримки. То  чому ж ми не можемо? 
Хіба не можна просто прийти, і поговорити декілька хвилин із  ними, їм буде настільки приємно. Краще залишіть всі справи на  пізніше. Адже справи можна зробити через деякий час, а розмову  із нашими рідними, тим кому потрібна наша найбільша підтримка  (як колись нам самим) не можна відкласти на деякий час. Тому що  в один прекрасний момент, їх просто не стане. І не буде з ким поговорити та до кого прийти. Цінуйте хвилини проведені із бабусями та  дідусями. Щоб потім не шкодували, за тим що так і не сказали, все  що мали сказати; не побачили ще один раз; не попросили пробачення  за всі провини; за всі пісні, які не доспівали із ним; за всі казки та  історії, які не дослухали. 
Моя порада тільки одна, не забувайте про своїх рідних, приїжджайте до них частіше, тому що колись ви ще захочете з ними поговорити, їх побачити, прийти, а вже не буде до кого. Зараз ви всі зайняті  немає часу, а потім захочете прийти, поговорити, а вже не буде із ким.

Ось і завершилася, моя книга. Найперша моя книга в ролі поетеси та трішки письменника. Дякую, що читаєте.

Ваша, Антоніна Щітко.

#Сонячна_Тоня