Розділ 25

Розділ 25

Біжу до будинку і відразу «ховаюся» від незручності на кухні. Марк, судячи з усього, пішов переодягатися в ту ж кімнату, де ночував раніше. Ну а Даня тільки увійшов і, можу посперечатися, знову знімає щось на свій клятий телефон.

– Ого, – раптом видихнув він, але цього разу я не почула в голосі ні краплі сарказму.

Настільки стало цікаво, що повільно і майже непомітно визираю з кухні. Айфон, який до цього застиг у руці разом із господарем на порозі, повільно поплив по вітальні, фіксуючи кожну деталь: камін з каменю, затишні крісла з накинутими на них в'язаними пледами, полиці з різними гарними дрібничками на них і м'яке світло від великої лампи над стелею, що створює затишну атмосферу у вітальні.

– Друзі, ви це бачите? І ні, це не жарт, а все той же будинок. Це ж «rustic style»!

Він одразу почав кружляти по вітальні, обираючи для себе найбільш вдалі ракурси, ніби був запрошений для професійної фотосесії, а не в якості помічника Марка.

– Хм, а що це за фактура дерева? Гей, жіночко, це крісло антикваріат чи ти сама його зробила таким старим на вигляд? Підписникам буде цікаво дізнатися.

Та якого біса він взагалі коментує мою роботу?! Яка різниця, звідки взялося крісло і як я його змінила, чорт!

Ховаюся за стіною і ігнорую його питання, а через хвилину просто йду до плити. Всередині киплять емоції від бажання вигнати нахабного стрімиша геть з дому, але договір на продаж Сонячної Долини, що лежить важким тягарем у моїй тумбочці, диктує свої правила.

Ситуацію рятує Марк, коли спускається сходами.

– Соню, нагодуй нас, я страшенно голодний.

Ніби я наважуся відмовити... новим господарям. Не можу звикнути до такої жахливої думки, але нічого не поробиш. Марк краще для Сонячної Долини, ніж Ігор! І, напевно, не погано було б розповісти Дорошину про вчорашній дзвінок Волкова.

Гаразд, це пізніше, а зараз...

– Так, сідайте за стіл, все вже давно готове.

Марк сідає першим і впевнено тримає спину, як у вишуканому ресторані. Я ж сідаю лише на край стільця, відчуваючи себе на власній кухні, як служниця, якій люб'язно дозволили пообідати разом з елітою за одним столом. Даня ж падає на стілець з кислим виразом обличчя, немов його запросили на гастрономічний експеримент. Ну типу, коли іноземцю пропонують скуштувати наші традиційні страви, які на вигляд не викликають жодної довіри.

– Це що? – малий тикає виделкою, бридко колупаючи ніжний шматок яловичини. – І нафіга стільки підливи, це ж суцільний холестерин! Ні, тітонько, мені складно догодити, я таке точно не буду їсти.

Кривиться, ніби я йому лайна насипала, і Марк вже відкриває рот, але я випереджаю його:

– Якщо не подобається, тоді йди пошукай в авто брата протеїнові батончики. Можеш погризти їх на ганку в компанії курей. 

Зітхнувши, але не від розчарування, Марк взяв виделку і відразу почав їсти. Застогнав, ледь шматочок м'яса потрапив йому до рота, а ми обоє з стрімишем витріщилися на Дорошина. І якщо мій запалений мозок почав малювати занадто гарячі образи, то у Дані виникли досить приземлені думки:

– Що, справді так смачно? Та годі, брате, ти ж той ще гурман, ходиш по ресторанах виключно з ідеальною репутацією.

Не вірить, хитає головою, але покірно спостерігає, з яким апетитом їсть брат. Замість відповіді, Марк щось муркнув і стрімиш раптом зважився на пробу. Підніс виделку до губ з огидним виразом на обличчі, ніби там не м'ясо наколоте, а тарган, якого подають, як делікатес.

Спочатку понюхав, а потім відкусив і завмер. Але поспішно пережував і потягнувся за другим шматком, навіть забувши про свій дорогоцінний телефон.

– І як? – Марк вигнув брову, чекаючи відповіді, Дані довелося неохоче зізнатися:

– Ну… – спочатку запнувся, але закінчив: – зійде для сільської місцевості. Типу крафтовий продукт і все таке.

Я ледь не реготала, спостерігаючи, як через п'ять хвилин малий вже мокав скоринку хліба в густий соус і жував з такою швидкістю, що аж щелепа стукала. Саме в цей момент його блогерський пафос випарувався, поступившись місцем почуттю голоду. Даня їв жадібно, забувши «нагодувати» всіх своїх дорогоцінних підписників новою продою життя в сільській місцевості.

Краєм ока вловлюю погляд Марка поверх чашки, в якому танцюють чортенята. Він ніби натякає мені, що його зарозумілий брат зазнав поразки від моїх кулінарних здібностей.

– Дякую, Соня, – вимовив голосно і втупився вимогливим поглядом у Даню.

Але той або не зрозумів, або знову забувся, бо схопив телефон і став у ньому щось клацати.

– Нема за що, – знизую плечами з байдужістю, я і так не чекала від стрімиша жодної вдячності.

Він поїв – і цього достатньо. А то вдавав із себе веганську невинність, а в підсумку облизав тарілку так, що вже й мити її не потрібно. 

Поки я їла, Марк мовчав, але як тільки я відставила від себе порожню тарілку, відразу заговорив:

– Данило, – суворість у голосі відчувалася, як холодна сталь, стрімишу довелося прибрати айфон і кинути погляд на брата. – Вже вечір і сьогодні ми відпочиваємо, але завтра купа справ, тому підйом о сьомій ранку. Якщо ти збираєшся заглиблюватися в справи, тобі доведеться стати відповідальним і згуртованим. Ніякого телефону щоб я і близько не бачив поруч.

– Але, бро, це ж крута реклама, підписники вже цікавляться, де я, вони теж хочуть приїхати, – Даня хоч і надав аргументів, але Марк залишився непохитним:

– Досить дуріти. Твоя мати батькові весь мозок виїла, що молодший спадкоємець тиняється без діла і навіть не бачив в очі офіс компанії. Так що, малий, не один ти отримав копняків напередодні. Хочеш ти того чи ні, батько велів вводити тебе в курс справи, так що вперед до світлого майбутнього.

– Та ніби я просив цього! – фиркаючи, як розлючений їжак, Данило підхопився зі стільця. – Де моя кімната?!

– Нагорі, друга ліворуч, – плутано відповідаю, бо трохи очманіла від почутої розмови.