Розділ 21

Розділ 21

Він зупиняється, встаю і я. Нахиляється до обличчя і голос стає нижчим, суворішим настільки, ніби я грішна дитина:

– Ти зараз на нервах, а я не хочу потім раптом дізнатися з новин, що вилетіла в кювет через гордість.

Голос гострий, як лезо ножа, але погляд теплий і трохи тривожний, під яким розсипаються всі мої підготовлені раніше аргументи. Хвилину просто вдивляюся в їх глибину, втрачаючи нитку розмови і твердий ґрунт під ногами.

Але шквал холодного вітру діє на мене, як ляпас.

– Я можу викликати таксі і...

– І що? – нахабно перебиває, ламаючи аргумент. – Ніхто не поїде туди при здоровому глузді, ну хіба що тариф накрутять такий, що нирку доведеться продати.

Він правий, чорт забирай, і мене це дратує найбільше.

– Тоді візьму номер у готелі і...

– Ой, та годі вже вигадувати відмовки. У тебе немає зайвих грошей, і ми обоє це знаємо.

– Але і до тебе я не збираюся їхати, – гнівно піднімаю руки, а Марк м'яко, майже дбайливо перехоплює мою долоню.

Стискає теплими пальцями, ніби приборкує і заспокоює. Це працює, бо я замовкаю. Пригнічую обурення, відчуваючи, як воно стає поперек горла.  

– Якщо ти щось там собі надумала – забудь. Я живу один, дружини чи коханої у мене немає. Квартира велика, заночуєш у гостьовій кімнаті, я до тебе навіть близько не підійду.

Серце через його непохитність калатає як ненормальне, і я розумію, що Марк уже все для себе вирішив, а мої відмовки – це просто слабкі спроби утримати хоч краплю контролю.

Збрешу, якщо скажу, що його пропозиція не схвилювала мене до мурашок. Та ніч у готелі шість років тому спливла в пам'яті до найдрібніших подробиць і мене кинуло в жар від гарячих спогадів. І його «я до тебе і близько не підійду» прозвучало раптом, як удар під дих.

Але, так правильно. Так і повинно бути! Ми не закохані, а ділові партнери, пам'ятай про це, Соня!

Ноги ватяні, але розумію, що ми знову йдемо, а його друга рука все ще на моєму лікті. Тепла і тверда. Він тримає не власницькі, скоріше, як якір, який не дає понести мене за течією.

І продовжує наполягати на своєму:

– Всього лише одна ніч. А завтра знову обговоримо договір, підпишемо його і після цього ти спокійно повернешся на свою ферму.

Словосполучення «своя ферма» ріже слух аж до колючих сліз, але я поспішно моргаю, щоб приховати слабкість. Рішучі слова Марка відгукуються болем на душі, але чомусь поруч з ним мені спокійніше. Ніби на інстинктивному рівні знаю, що цей чоловік надійний і він тримає своє слово.

– Гаразд, – видихаю і здаюся. – Яка у тебе адреса?

Поспішно дістаю ключі від автівки, забуваючи, з ким маю справу…

– На моїй автівці поїдемо, – заявляє безапеляційно, і тут за мене все вирішивши.  

– Але…

– Ми все одно завтра повернемося в офіс, тож нехай залишиться тут.

У мене немає більше ні сил, ні аргументів, щоб сперечатися з ним. Все одно ж знайде, чим відбити мої чіткі доводи. Цей нестерпний мужчина!

У салоні авто тепло, і ми м'яко рушаємо з місця, але мене все трясе, ніби попереду дорога на мою смертну кару.

– Ти тремтиш, – через деякий час зауважує Марк, не відриваючи погляду від дороги.

– Замерзла, – брешу, бо сама не розумію своїх почуттів.

Дорошин знижує швидкість і поспішно знімає з себе піджак, а потім кладе мені на коліна.

Лише знак ввічливості, але чому серце знову готове вистрибнути з грудей?.. Божевілля!

– Ночі стали холоднішими, – констатує він з хмиканням, а я загортаюся в його піджак, чим заганяю себе глибше в пастку.

Річ не пахне парфумами, але вона просочена запахом кави і чимось терпким, чоловічим, мене огортає цей аромат з ніг до голови. Розслабляє настільки, що перестаю тремтіти і задивляюся у вікно. Темно, навіть проїжджаючих автівок мало, ніби місто давно заснуло і тільки ми загубилися на цій нескінченній дорозі.

Крадькома дивлюся на профіль Марка. Розслаблений, впевнений і трохи впертий. Чоловік не обіцяє мені казку, але створює враження, що якщо вже встане поруч, то надійно, як бетонна стіна.

Їдемо мовчки, без напруги, тиша здається затишною. Проте, Марк розриває її, коли поступово входить у поворот.

– Ти голодна? У мене вдома нічого немає, але можемо замовити доставку.

– Ні, – відмахуюся, і Марк знизує плечами.

Незабаром паркуємося на підземній парковці елітного ЖК і піднімаємося в квартиру. Вона і справді створює враження холостяцької барлоги. Порожня, незатишна, як операційна – нічого зайвого. Чиста, з сучасним ремонтом, але особисто мені в ній холодно, що навіть піджак Дорошина не рятує.

– Капці тільки чоловічі, – кидає з хмиканням, а я вже рада і цьому.

Взуваю їх, аби не стояти босоніж на холодному паркеті.

Марк теж перевзувається і, знімаючи краватку, кличе йти за ним довгим коридором. Квартира велика, але... справді порожня? Тут більше ніхто не живе? Але навіщо одній людині стільки місця?

Боже, Соня, хіба це має значення?! Про що ти думаєш!

– Кімната для гостей, – відкриває переді мною двері. – Постільна білизна в шафі, там же рушники і халат. Чоловічий. Ванна і туалет ліворуч від цієї кімнати. Якщо раптом щось ще знадобиться, скажи мені. Моя кімната, якщо що, біля кухні.

Сказавши це, він вигинає брову, а в очах запалюються гарячі спалахи. Натякає, що кімната в іншій частині квартири і я точно її не переплутаю раптом з туалетом? Або натякає...

Ой, коротше!

Не дочекавшись від мене відповіді, додає:

– Відпочивай, завтра буде довгий день. До того ж подумай, чи правильно ти чиниш і чи не пошкодуєш потім.

– А що тут думати? – кидаю, перш ніж встигаю прикусити язика. – Якщо ти не купиш, то післязавтра Волков і так у мене все забере. Кретин! Мало йому, мабуть, було залишити мене при розлученні ні з чим, так вирішив і після відігратися на мені за власні зради, козел!