Розділ 17 ч. 2

Мовчить, негідник, але я не можу, мене прориває, як дамбу:

– Якого біса ти прийшов сюди? Це мій будинок, ти не маєш ніякого права вриватися і щось мекати.

– Твій будинок? – огидна посмішка тягнеться від вуха до вуха. – Нагадати твою суму заборгованості? Ось я одного не розумію, це ж наскільки у тебе в голові порожньо, що просрала таке комерційно вигідне місце? Я ж казав, що без мене ти нічого не досягнеш, – стукає пальцем по папці, немов там на мене захований компромат.

Приниження на свою адресу ковтаю, але спопеляю папку очима, бажаючи підпалити разом з колишнім. Мій борг згадав, це вже точно не тягне на банальний збіг. Але тримаюся до останнього за соломинку, яку Ігор вириває з корінням без жалю:

– Продай мені свій абсурдний готель, – огидно дзижчить на всю кухню, як працюючий міксер.

Серце ламається від холодності Ігоря, як і голос, але кажу впевнено:

– Сонячна Долина не продається, – відповідаю йому ляпасом.

Стою гордо і відвойовую готель, хоча він тоне в боргах і питання часу, як скоро повністю піде на дно.

– Я зараз пропоную вирішити проблему по-доброму, – тягне байдужим голосом, – в будь-якому випадку ти скоро залишишся ні з чим, а так хоч грошей заробиш. До речі, я чув, що ти у місцевих хтось на кшталт неформального лідера. Ну ось, лідер, якщо не хочеш для людей проблем, то раджу поговорити з ними і переконати підписати договір про передачу будинків із землею моїй компанії. Подай приклад – підпиши першою.

Дістає при мені кілька папірців і ручку. Підсовує на самий край, а в мене в грудях спалахує лише одне бажання...

Хапаю і рву з оскаженінням на дрібні частини, навіть не прочитавши, що там. Ну, приблизно здогадуюся – дарча або щось в цьому роді.

– Ти при своєму розумі? – ричу злісно, але Ігор і бровою не ворушить.

Він підготовлений до цієї зустрічі, бо наперед знає всі мої відповіді, клятий! А я дзижчу вся, як прилад на радіацію, і не можу приборкати в собі ураган люті.

– Ти головою десь вдарився? З якої радості людям раптом віддавати тобі свої будинки? Навіщо тобі взагалі здалося це село?!

Реально не розумію, хоч убий. Може, тут десь поклади нафти, а ми не знаємо?

– Місце непогане, – знизує плечами, розглядаючи мене при цьому, як дрібну комаху. – Ліс, гори, комунікації можна протягнути. Я перевірив статистику, і туризм тут процвітає вже не перший рік. Занадто жирна ділянка, щоб поступитися нею комусь або залишити як є.

Він облизується, як ситий котяра, що наївся вкрадених вершків. А мене ніби б'ють кулаком в сонячне сплетіння, забираючи відразу все повітря. Жирний шматок?  Ну, звичайно, як я могла забути, що прибуток і гроші понад усе.

– Ти… – немає слів, як і аргументів, щоб сперечатися про законність його дій.

У Волкова ціла команда юристів і купа грошей, якими при бажанні можна заткнути будь-який рот.

І він солодить словами, ніби це докорінно змінить справу:

– Я ж не пропоную вам просто так забиратися. Люди отримають компенсацію, все прозоро і чесно. Будинки під знесення, а землю під забудову.

Піднімає долоні, мовляв, я білий і пухнастий, але… Але я занадто добре його знаю.

– Я не буду переконувати людей покинути свої будинки заради примарних компенсацій. Багато хто тут живе поколіннями і вже точно нікуди не переїдуть.

Не такої він чекав відповіді. Сердиться, губи стискає, що аж червоніє, як рак, якого кинули в киплячу воду. А в очах піднімається цілий тайфун, і він прямує прямо на мене:

– Твій кредит тепер у моїх руках, – нервово ковтаю слину, але все ще тримаюся, хоча всередині мене вже трохи трусить. – І якщо я клацну пальцями, то вже завтра твій борг збільшиться удвічі. А післязавтра – втричі і так далі. Тобі доведеться всю себе на органи продати, щоб просто розплатитися зі мною, і то не вистачить! Але цього всього можна уникнути, виконавши два моїх маленьких прохання. Хіба це так складно?

Його ультиматум летить у мене отруєною стрілою і влучає прямісінько в серце, проколюючи його наскрізь.

Ігор не залишає мені хоч краплину гордості хоча б на згадку про колишнє кохання і безсоромно штовхає на зраду.

Сльози від власної безпорадності накопичуються в куточках очей, але я не даю їм впасти. Не дихаю, поки дивлюся в байдужі очі колишнього чоловіка і не вірю, що колись давно кохала цю людину. І навіть вважала його найкращим у світі!

Але що тепер? Волков моїми руками намагається розгребти собі стежку там, де її бути не може.